І знайти групи, де обговорювалося це вбивство. Є навіть така, яка називається «Чи винен Руслан». У групі, наприклад, було опитування.
У ньому брало участь близько півтори тисячі людей. 52 відсотки вважали, що Саяхов винен, а інші відповіли переважно «не знаю». Ось деякі цитати.
«Не забувайте, в якій країні живемо. У нас можуть звинуватити й невинного. І самі знаєте, що існують методи, за яких він сам себе визнає винним.
А дівчину шкода». Ми не знаємо обставин справи і вже виносимо вирок? Ще нічого не доведено.
Є факт убивства. А хто вбив? Велике питання.
Або ось затятий захисник Руслана пише. «Руслан ні в чому не винен. Менше треба було викаблучуватися таким, як Віра Фойкіна.
Тоді на цвинтарі не лежала б». Із критичних він наводить ще найпристойніші висловлювання. Можна уявити, як це було читати родині Віри Фойкіної.
У лютому 2013 року генпрокуратура подала дані Саяхова до Інтерполу, щоб його затримали й екстрадували. І тут він знову зник. Він зрозумів, що йому повідомили, що знають, де він перебуває.
За два дні він зник із того місця, де жив. Після цього він прийшов у поліцію і сказав, що більше не скаже ні слова, бо в них діряве відро. Йому повідомили, що його знайшли.
У результаті він звідти зник. І от це вже було шоком. Адже люди в Індії, які допомагали Олександрові, два місяці витратили на пошуки тільки в одному штаті.
І тепер Руслан явно зрозумів, що за ним стежать, і, найімовірніше, покинув цей штат. І стало очевидно, що знайти його буде ще складніше. Шукати людину в Індії дуже складно.
По-перше, у цій країні живе майже півтора мільярда людей. Там 30 різних штатів. Туристи приїжджають переважно на узбережжя океану.
І двічі уникнувши арешту, Руслан розуміє, що тут його точно знайдуть. І зник. Тато Віри — людина дуже терпляча і дуже цілеспрямована.
І тоді він змінює тактику, як це буває на полюванні. Він починає збирати інформацію і вичікувати, коли Руслан припуститься помилки. І він її припускається.
І причиною цього стала жінка. Любовні стосунки. Олександр почав перевіряти сторінку Саяхова в соціальній мережі.
Як не дивно, той продовжував її вести, періодично щось репостити або публікувати фотографії. Також батько Віри створив групу «Віра Фойкіна. Вічна пам’ять». Там же розіслав запрошення людям, які живуть по всій Індії, і зробив її закритою.
Так почала формуватися мережа помічників, які могли десь побачити Руслана. Щосезону він наймав волонтерів, платив гроші. І вони шукали його.
Він сам щороку туди їздив. По місяцю там жив. Щороку протягом місяця він там жив.
І знову так само ходили, шукали, розшукували. Він уже був не там, він уже був у горах. Знайти людину в селі, в горах, ще складніше, ніж на курортах Індії.
Велика надія була якраз на групу волонтерів у соцмережах. На людей, які жили в різних штатах Індії, зокрема й у горах. І хоча зараз група закрита, у ній три з половиною тисячі підписників.
А це люди, які дуже співпереживали або самі допомагали ловити злочинця. Є, наприклад, такі звіти. Додавала оголошення в чат тих, хто говорить цією мовою в Індії.
Тобто щоб і там теж допомагали шукати. Писали ті, у кого є знайомі в індійській митниці, у готелях, у ресторанах. А ще там допомагали шукати не тільки Руслана, а й інших зниклих.
Вийшла дуже хороша спільнота взаємодопомоги, яка діє й зараз, через 12 років. Пошук тривав три роки. Олександр прочісував кожен квадрат узбережжя.
Волонтери надсилали десятки фотографій людей, схожих на Руслана. Качків із короткими стрижками, які поводяться якось підозріло. І це знову й знову був не Саяхов.
І раптом у соцмережах спливла друга сторінка Руслана Саяхова. Не та, фотографії з якої були в усіх ЗМІ й орієнтуваннях. Як не дивно, сторінка була під справжнім ім’ям…
