— запитала вона, витираючи руки рушником.
— Поїв. — Він підвівся, засунув телефон у кишеню джинсів так швидко, ніби ховав доказ. — Піду полежу, голова болить.
І пішов у спальню, навіть не запитавши, як минув її день. Ірина залишилася стояти на кухні, дивлячись на недоїдену картоплю на сковороді, на брудну тарілку, яку він навіть не спромігся прибрати в раковину.
Вісімнадцять років разом. Раніше вони розмовляли про все, ділилися дрібницями, сміялися з дурниць. Він зустрічав її з роботи з квітами просто так, без приводу. Вона готувала його улюблену страву. А тепер ніби чужі люди під одним дахом, сусіди по комуналці, не більше.
Вона налила собі чаю і сіла за стіл. На календарі, що висів на стіні поруч із холодильником, була середа, двадцять третє жовтня. До п’ятниці два дні.
«У п’ятницю першою відчини двері ти», — луною віддавалися в голові слова ворожки.
Дурниці якісь! Що може статися в п’ятницю? Звичайний день, звичайна ранкова зміна з восьмої до третьої, потім додому, можливо, в магазин заскочити. Але тривога не відпускала. Вона сиділа десь під ложечкою важким клубком, який неможливо проковтнути і неможливо виплюнути.
Ірина допила чай і пішла у ванну. Поки набиралася вода, вона подивилася на себе в дзеркало, запітніле від гарячої пари. Втомлене обличчя з дрібними зморшками біля очей, сиві пасма в темному волоссі, яке вона давно перестала фарбувати. Коли вона встигла так постаріти? Коли життя перетворилося на нескінченну низку змін, готування, прання і мовчазних вечорів з чоловіком? Коли вони перестали бути сім’єю і стали просто людьми, що живуть поруч?
Вона роздяглася і занурилася в гарячу воду, заплющивши очі. Слова старенької спливали знову і знову. «Якщо двері відчинить чоловік, буде біда». Яка біда? Чому саме чоловік? Чому п’ятниця?
Андрій останнім часом став якимось дивним. Нервовим, замкнутим, дратівливим. Телефон ховає, розмови обриває на півслові. Ірина думала: може, інша жінка з’явилася? Вісімнадцять років разом, пристрасть давно минула, побут заїв. Може, він знайшов когось молодшого, яскравішого, без вічно втомлених очей і рук, що пахнуть лікарняним хлоргексидином. Але щось підказувало, що справа не в цьому. Вона знала чоловіка досить добре, щоб зрозуміти: це не закоханість, це щось інше. Страх, чи що?
Згадалися дивні деталі останніх тижнів. Андрій став часто їздити кудись на вихідні, казав, що до друга Максима на дачу, допомагати паркан лагодити. Але коли Ірина випадково зателефонувала Максиму попросити рецепт маринаду для шашлику, той здивувався: яка дача, він уже три роки як дачу продав. Кілька разів бачила, як Андрій швидко закривав ноутбук, коли вона заходила до кімнати. Одного разу знайшла в його куртці якусь візитку, але не встигла розгледіти — він вихопив і сховав, майже грубо відштовхнувши її руку.
Ірина розплющила очі й подивилася на стелю, де розпливалися тіні від лампочки. Може, вона параноїк? Може, він просто втомився від життя, від неї, від усього? Чоловіки в його віці часто переживають кризу середнього віку. Сорок п’ять років, робота за контрактом, ніякої стабільності. Може, боїться, що не зможе забезпечувати сім’ю. Хоча яку сім’ю? Дітей у них так і не сталося: спочатку відкладали, потім виявилося, що вже пізно.
Але слова старенької не давали спокою. «У п’ятницю першою відчини двері ти». Що, якщо це не просто маячня старої жінки? Що, якщо в цьому є частка правди? Ірина не була забобонною, але медсестрою працювала досить довго, щоб побачити речі, які наука пояснити не могла. Бабуся в реанімації, яка рівно за добу до смерті сказала, що бачила покійного чоловіка біля вікна. Дівчинка, що прокинулася з коми рівно в той момент, коли мати закінчила молитву. Може, у світі є речі, які раціональним розумом не зрозуміти?
