— Я зможу впоратися з дитиною. Все буде добре!
Альона підійшла ближче. Від неї пахло дорогими парфумами й чимось стерильним, медичним. Звичка, що залишилася з минулої роботи. Колись вона багато років працювала доглядальницею — п’ятнадцять, як любила повторювати, ніби йшлося про знак якості.
— Людмило Сергіївно, я приготувала для вас чай, — м’яко сказала вона і поставила на стіл коробку.
На кришці акуратний напис: «Для мами».
— Ромашка. Вам стане легше. Сон спокійніший, тиск нижчий.
Людмила Сергіївна подякувала. Тому що так заведено. Тому що Альона завжди робила все правильно: дзвонила вчасно, записувала до лікарів, приносила їжу в контейнерах, посміхалася сусідам. Хотілося вірити, що поруч із сином живе надійна жінка, а поруч із нею – безпека.
— І ще, — Альона поклала долоню їй на плече. Пальці виявилися холодними. — Режим Кирила важливий. О восьмій — сон. Будь-які відхилення викликають сильну тривогу.
Людмила Сергіївна кивнула. Вона знала: неспокійні ночі, різкі реакції, переляк. Усе пояснювалося папками з дитбудинку: діагнози, рекомендації, підписи. Альона часто показувала ці документи як підтвердження своїх слів.
Двері зачинилися. Машина поїхала. Квартира наповнилася тишею. Навіть повітря стало м’якшим. Кирило грав у вітальні, розкладав фігурки рівними рядами. Людмила Сергіївна розв’язувала кросворд і раптом відчула: без Альони дихати легше.
Кухня. Чайник. Коробка з пакетиками. Вона взяла перший-ліпший. Розірвала. Ромашка, так. І ще щось. Гіркувате, аптечне. Вона підняла чашку і почула голос.
Людмила Сергіївна дивилася на онука так, ніби звичний світ дав тріщину.
— Чому ти заговорив?
Хлопчик швидко хитнув головою, немов боявся, що стіни слухають….
Коментування закрито.