Сльози з’явилися раптово. Не від болю, не від слабкості — від сорому й вдячності, до яких вона давно була не готова.
Віра підійшла до Артема й узяла його тонку руку.
— Ви більше не житимете тут, — сказала вона.
Микита насторожився.
— Що ви збираєтеся зробити?
— Повернути те, що у вас відібрали. Я найму найкращих юристів. Підніму всі документи. Ми розберемося зі скандалом, який зруйнував ваше життя. Якщо правда на вашому боці, її почують.
Артем мовчав. У його очах уперше здригнулося щось схоже на надію.
— А ще, — продовжила Віра, — я відкрию центр відновлення. Не для красивої вивіски. Для людей, яким сказали, що їм більше нікуди йти. Ви керуватимете медичною частиною, коли зможете офіційно повернутися до роботи.
Вона повернулася до Микити.
— А ти вчитимешся.
— Я і так учуся.
— Ні. По-справжньому. У хорошій школі. Потім там, де готують лікарів. Ти не повинен просити їжу в ресторанах.
Микита вперто стиснув губи….
