— Я просив не для себе.
— Тому ти й заслуговуєш на більше.
Минуло десять років.
Віра Аркадіївна ходила впевнено. Тростина залишилася при ній, але тепер радше як елегантна звичка, ніж необхідність. Іноді в негоду ноги нагадували їй про минуле, однак це вже не було в’язницею. Вона навчилася жити не всупереч своєму тілу, а разом із ним.
Центр відновлення, створений нею й Артемом Савельєвим, став місцем, куди приїздили люди після важких діагнозів, довгих відмов і втраченої надії. Не всім вдавалося повернути колишнє життя. Не кожен випадок ставав дивом. Але там нікому не дозволяли вважати себе марним лише тому, що хтось колись вимовив слово «неможливо».
А Микита виріс.
Микита Артемович Савельєв закінчив медичний університет одним із найкращих. У ньому залишилися та сама спокійна прямота, той самий уважний погляд, те саме дивне вміння бачити не лише хворобу, а й людину, яка ховається за нею.
Іноді Віра заходила до свого кабінету й діставала з шухляди стару фотографію.
На ній маленький замурзаний хлопчик стояв перед її кріслом на ресторанній терасі. Він дивився просто в об’єктив серйозно, майже суворо, а вона сиділа поруч — холодна, горда, певна, що життя вже скінчилося.
Віра зберігала цей знімок як нагадування.
Про те, що допомога не завжди приходить у дорогому костюмі й з бездоганною мовою.
Про те, що за брудним одягом може ховатися сила, чистіша за будь-яке золото.
І про те, що іноді одна людина, навіть найменша й найнезаметніша для світу, здатна відчинити двері там, де всі інші бачили лише стіну.
