«Марин, вона зажувала тканину і, здається, волосся».
«Що?»
Марина сіпнулася й завила від болю. Пасмо волосся, що вибилося із зачіски, заплуталося в зубцях блискавки й тепер впивалося в шкіру голови.
«Ай, боляче! Стій, стій, не смикайся!»
Але було пізно. Будь-який рух завдавав болю.
«Витягни!» — закричала Марина. — «Витягни це негайно!»
Андрій упав навколішки за її спиною, намагаючись роздивитися проблему. У світлі свічок це було майже неможливо.
«Мені потрібне світло і, може, якісь інструменти».
«Які інструменти? Просто витягни!»
«Я намагаюся!»
Він тягнув. Вона кричала. Блискавка не піддавалася.
«Не туди!» — волала Марина. — «Ти робиш тільки гірше!»
«Я стараюся!»
«Тягни сильніше!»
Андрій уперся ногою в крісло й потягнув щосили. Марина видала звук, якого він ніколи від неї не чув. Щось середнє між виттям і гарчанням.
«Ай, боляче! Витягни!»
«Не рви!» — Андрій мало не плакав сам. — «Це ж єдина сукня!»
«Та плювати на сукню!»
І тут стукіт у двері. Гучний, командний.
«Синку, відчини двері! Негайно!»
Молодята завмерли. Перезирнулися.
«Тато?» — прошепотів Андрій.
Бабах! Двері вилетіли з петель.
Борис Петрович стояв на порозі, мов статуя. Позаду нього — Галина Сергіївна в халаті, тітка Люба в бігудях, двоюрідний брат Костик із телефоном напоготові, чиясь бабуся з чотками, адміністратор готелю з виряченими очима й ще чоловік десять у різному ступені вдягненості.
Усі дивилися в номер. Усі мовчали.
У номері на підлозі сиділи молодята. Марина у весільній сукні, зі сльозами на обличчі й розтріпаною зачіскою. Андрій у розстебнутій сорочці, з червоним від зусиль обличчям, упершись ногою в ніжку крісла. Між ними — зловісна блискавка.
Кілька секунд тиші здалися вічністю.
«Блискавка», — жалібно пискнула Марина, — «зажувала».
Борис Петрович повільно опустив погляд, подивився на сина, подивився на невістку, подивився на блискавку, потім на вибиті двері. Його вуха почали червоніти. Спершу мочки, потім цілком. Андрій обережно прибрав ногу з крісла.
«Тату…»
«Блискавка?» — перепитав Борис Петрович таким голосом, що всі здригнулися.
«Вона застрягла, і волосся зажувала, і тканину, ми намагалися…»
Костик за спиною свекра фиркнув, потім ще раз, а тоді зігнувся навпіл від реготу.
«Блискавка!» — видушив він між нападами сміху. — «Вони застрягли в блискавці!»
Галина Сергіївна прикрила рот рукою. Її плечі затрусилися. Тітка Люба видала дивний звук, щось середнє між схлипом і хрюканням. І тут із-за спини натовпу пролунав старечий хрипкий сміх. Бабуся Таїсія. Вона протиснулася вперед, спираючись на ціпок, і зупинилася поруч із Борисом Петровичем. Подивилася на онуку, подивилася на свекра. Подивилася на двері, що висіли на одній петлі…
