«Я стараюся, але воно не піддається!» — це був голос Андрія, розпачливий, майже плаксивий.
Борис Петрович зупинився перед дверима номера 307. Кісточки пальців побіліли на стиснутому кулаці.
«Синку…» — голос його був страшний, — «відчини двері, негайно!»
Тиша. Потім приглушене жіноче схлипування.
«Відчиняй, я сказав!»
Нічого.
Борис Петрович відступив на крок. Галина Сергіївна бачила цей погляд, такий самий був у нього 30 років тому, коли сусідський хуліган образив маленького Андрійка.
«Борю, не треба…»
Пізно. Удар. Хлипкі двері вилетіли разом із замком. Підполковник увірвався всередину й завмер. За ним — увесь весільний натовп. Тиша повисла така, що було чути, як капає вода з крана у ванній.
Шість місяців тому
Марина закохалася з першого погляду. Ні, не в Андрія. У нього вона закохалася раніше, три роки тому, коли він пролив на неї каву в черзі по лате.
Пам’ятала кожну деталь. Його розгублене обличчя, гарячі краплі на білій блузці, його безкінечні вибачення. А потім сміх. Її сміх. І його здивовані очі, коли вона замість скандалу запропонувала йому купити їй нову каву. Відтоді вони не розлучалися.
Але зараз ішлося про інше. Про сукню. Вона висіла у вітрині салону «Біла казка», єдиного весільного салону в їхньому маленькому містечку. Мереживний корсет, спідниця хмарою, крихітні перлини на ліфі.
Марина притиснула долоні до скла, як дитина біля вітрини кондитерської.
«Це вона», — видихнула вона…
