Життя без прикрас«Я стараюся, але воно не піддається!» — це був голос Андрія, розпачливий, майже плаксивий.
Борис Петрович зупинився перед дверима номера 307. Кісточки пальців побіліли на стиснутому кулаці.
«Синку…» — голос його був страшний, — «відчини двері, негайно!»
Тиша. Потім приглушене жіноче схлипування.
«Відчиняй, я сказав!»
Нічого.
Борис Петрович відступив на крок. Галина Сергіївна бачила цей погляд, такий самий був у нього 30 років тому, коли сусідський хуліган образив маленького Андрійка.
«Борю, не треба…»
Пізно. Удар. Хлипкі двері вилетіли разом із замком. Підполковник увірвався всередину й завмер. За ним — увесь весільний натовп. Тиша повисла така, що було чути, як капає вода з крана у ванній.
Шість місяців тому
Марина закохалася з першого погляду. Ні, не в Андрія. У нього вона закохалася раніше, три роки тому, коли він пролив на неї каву в черзі по лате.
Пам’ятала кожну деталь. Його розгублене обличчя, гарячі краплі на білій блузці, його безкінечні вибачення. А потім сміх. Її сміх. І його здивовані очі, коли вона замість скандалу запропонувала йому купити їй нову каву. Відтоді вони не розлучалися.
Але зараз ішлося про інше. Про сукню. Вона висіла у вітрині салону «Біла казка», єдиного весільного салону в їхньому маленькому містечку. Мереживний корсет, спідниця хмарою, крихітні перлини на ліфі.
Марина притиснула долоні до скла, як дитина біля вітрини кондитерської.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.