Відповіла Сурка. Голос свекрухи був холодним, офіційним.
— Ми з Карімом хочемо відвідати внучку. Завтра, після обіду. Будете вдома?
Аяна стиснула телефон сильніше. Серце забилося швидше.
— Так, — сказала вона рівно. — Будемо. Приїжджайте.
— Добре. — Сурка помовчала. — До завтра.
Гудки. Аяна опустила телефон на стіл. Подивилася на шафу, де лежав мішечок із травою. Потім на манеж, де Айсулу гралася з брязкальцем, сміючись. Завтра. Завтра вона дізнається правду. Нурлан вийшов із спальні, позіхаючи і потягуючись.
— Хто дзвонив? — запитав він.
— Твої батьки. — Аяна повернулася до нього. — Приїдуть завтра.
Чорна машина під’їхала рівно о другій годині дня, коли сонце стояло високо і кидало короткі тіні на двір. Аяна стояла біля вікна, тримаючи Айсулу на руках, і дивилася, як із машини виходять Сурка і Карім Муслімови. Свекруха була в темному пальті і туфлях на підборах, свекор — у строгому костюмі, як завжди. Серце Аяни билося так голосно, що, здавалося, його чути на всю кімнату. Вона притиснула доньку ближче, вдихнула запах дитячої присипки і молока.
— Вони приїхали, — сказала вона, не обертаючись.
Нурлан стояв біля дверей, застібаючи сорочку. Пальці тремтіли, ґудзики не слухалися.
— Може, не треба? — запитав він тихо. — Може, просто поговоримо з ними по-нормальному?
Аяна повернулася до нього.
— Якщо вони ні в чому не винуваті, — сказала вона рівно, — то нічого не станеться. Вони вип’ють чай і підуть.
Вхідні двері скрипнули. Підбори Сурки застукали по дерев’яній підлозі — чітко, ритмічно, як відлік часу.
— Ми прийшли, — оголосила свекруха, входячи в кімнату.
Карім йшов слідом, тримаючи в руках пакет із подарунками. Він кивнув Нурлану, кинув короткий погляд на Аяну і сів на диван, який тихо скрипнув під його вагою. Сурка підійшла до Аяни, подивилася на внучку. Обличчя її залишалося холодним, але губи розтягнулися в подобі усмішки.
— Як вона виросла! — сказала свекруха, простягаючи руку, щоб торкнутися щічки Айсулу.
Аяна відступила на крок.
— Вона здорова, — відповіла вона коротко. — Зовсім одужала.
— Ось і добре. — Сурка опустила руку, повернулася до столу. — Щось попити є?
— Зараз заварю чай.
Аяна поклала Айсулу в манеж, де дівчинка тут же схопила брязкальце, яке задзвеніло. На кухні Аяна тремтячими руками дістала заварювальний чайник, насипала чорного чаю, додала дрібку трави з полотняного мішечка. Трава пахла гірко — землею і чимось давнім. Залила окропом; пара піднялася вгору, розчиняючись під стелею. Повернулася в кімнату з підносом. Поставила на стіл чайник, чашки, пиріг з яблуками, який пах корицею. Руки тремтіли так сильно, що чашки звякали об блюдця.
— Ось, ми привезли подарунки. — Карім дістав із пакета дитячий одяг: комбінезон, шапочку, шкарпетки. Усе дороге, нове, з бірками.
— Дякую. — Аяна кивнула, сідаючи навпроти.
Сурка оглянула кімнату, зупинила погляд на Айсулу, потім знову подивилася на невістку.
— А де кулон? — запитала вона, нахиляючи голову. — Той, що ми дарували. Чому внучка його не носить?
Аяна зустріла її погляд, не відводячи очей.
— Втратили, — сказала вона холодно, розливаючи чай по чашках.
— Втратили? — Сурка підняла брову. — Як можна втратити таку річ? Це ж оберіг.
— Буває. — Аяна поставила чашку перед свекрухою. — Пийте, поки гарячий.
Нурлан сидів поруч, стиснувши руки в кулаки на колінах. Дивився то на матір, то на дружину. Мовчав. Карім взяв свою чашку, відпив. Поставив назад, взяв шматок пирога.
— Смачно, — сказав він, жуючи.
Сурка підняла чашку, піднесла до губ. Зробила ковток. І завмерла. Обличчя її спотворилося, очі розширилися. Вона різко нахилилася вперед і виплюнула чай прямо на стіл; рідина розлилася по скатертині, капаючи на підлогу. Свекруха схопилася за горло, задихаючись, встала так різко, що стілець упав із гуркотом.
— Що? Що ти мені підсипала? — прохрипіла вона, дивлячись на Аяну з жахом.
Побігла у ванну. Почувся звук води, що ллється, кашель, блювотні позиви. Карім витріщився на дружину, потім на свою чашку. Взяв її, понюхав, відпив ще раз.
— У мене нормально, — сказав він, нахмурившись. — Звичайний чай.
Взяв чашку дружини, яка стояла на столі, відпив із неї.
— Нормально. Жодної реакції.
Нурлан дивився на все це, збліднувши. Губи тремтіли.
— Що відбувається? — запитав він хрипко.
Аяна встала, підійшла до шафи. Дістала звідти згорток, розгорнула ганчірку. Дістала срібний кулон, поклала на стіл. Метал звякнув, важко, звинувачувально.
— Ось, — сказала вона, дивлячись на Каріма. — Не втратили. Ось ваш оберіг.
Сурка повернулася з ванної. Обличчя мокре, помада розмазана, очі червоні. Вона трималася за стіну, важко дихала.
— Ти! Ти намагалася мене отруїти! — прохрипіла вона, показуючи пальцем на Аяну.
— Ні, — Аяна похитала головою, голос звучав крижано. — Я просто дала вам чай із травою. Спеціальною травою, яку дала мені знахарка. Бабуся Карагис.
Сурка завмерла.
— Ця трава показує правду, — продовжила Аяна, беручи кулон у руки. — Якщо людина чиста, якщо вона не бажала зла моїй доньці, вона спокійно вип’є чай. Але якщо людина навела порчу, якщо вона хотіла смерті дитині, трава покаже. Тіло саме відторгне напій. — Вона підняла кулон вище. — Цей кулон убивав мою доньку. Коли вона носила його, вона слабшала, вмирала. Лікарі нічого не знаходили. А коли я його зняла, вона почала одужувати. Я перевіряла. Двічі. Нурлан бачив.
Нурлан кивнув мовчки, опустивши погляд.
— Знахарка сказала, на мою доньку накладено смертельну порчу. — Аяна зробила крок до Сурки. — І зробити це міг тільки той, хто буває в нашому домі. Хто бачив дитину. Хто дуже сильно чогось хотів.
— Це маячня! — Сурка витерла рот рукою, але голос тремтів. — Шарлатанство. Я не вірю в ці казки.
— Тоді чому ви не змогли випити чай? — запитала Аяна тихо. — Чому ваш чоловік спокійно п’є, а вас вирвало від одного ковтка?
Коментування закрито.