— пробурмотів Нурлан крізь сон, не відкриваючи очей.
— Не знаю. — Аяна гладила доньку по спинці круговими рухами, але та не заспокоювалася.
До кінця другого місяця Айсулу почала втрачати вагу. Спочатку незначно: сто грамів за тиждень, потім ще сто. Аяна зважувала її на дитячих вагах, які скрипіли і погойдувалися на столі, і записувала цифри в блокнот синьою ручкою. Щотижня менше.
— Це нормально, — сказала дільнична медсестра, яка прийшла на плановий огляд. — Діти іноді худнуть у перші місяці. Може, молока не вистачає?
Але молока було достатньо. Груди наливалися, важчали, а Айсулу відверталася, зморщувала обличчя, немов їй було боляче ковтати.
— Давай спробуємо суміш, — запропонував Нурлан одного разу ввечері, дивлячись на дружину.
Вони спробували. Айсулу виплюнула соску, заплакала — слабо, без сил, наче плач відбирав останню енергію. До трьох місяців дівчинка майже не набирала вагу. Вона лежала в ліжечку, дивлячись у стелю величезними темними очима, і дихала — тихо, ледь чутно. Шкіра на ручках обвисла, стала в’ялою, як у старої жінки. Щічки запали. Аяна плакала ночами, притискаючи доньку до грудей, і шепотіла:
— Що з тобою, сонечко? Що сталося?
Процес уже почався. Тільки Аяна ще цього не зрозуміла.
Черга в поліклініці пахла потом, дитячими сльозами і чимось кислим, лікарняним. Аяна сиділа на жорсткому пластиковому стільці, гойдаючи Айсулу на руках; дівчинка лежала безвольно, як ганчір’яна лялька, голова закинулася назад. Поруч плакав товстощокий малюк, вимагаючи у матері печива, а ще далі хтось голосно обговорював щеплення.
— Муслімова Аяна Сергіївна! — крикнула медсестра з кабінету, не піднімаючи очей від журналу.
Аяна схопилася так різко, що стілець скрипнув. Зайшла в кабінет, де пахло антисептиком і старими паперами. Лікар, жінка років п’ятдесяти з втомленим обличчям, одягла окуляри і взяла картку.
— Що у нас? — запитала вона, гортаючи записи.
— Вона не їсть. Худне. Зовсім слабка. — Голос Аяни тремтів. — Уже два місяці так.
Лікар оглянула Айсулу, послухала серце, перевірила рефлекси, заглянула в горло. Дівчинка навіть не поворухнулася, тільки кліпнула один раз.
— Аналізи здавали?
— Так. Усе в нормі. — Аяна дістала з сумки роздруківки, пом’яті від того, що вона перечитувала їх десятки разів, шукаючи хоч якусь зачіпку.
Лікар переглянула їх, насупилася.
— Дивно. Дійсно, всі показники хороші. — Вона зняла окуляри, потерла перенісся. — Може, алергія на щось? Ви годуєте грудьми?
— Так. Пробувала суміш — не їсть.
— Гемоглобін у порядку, щитовидка теж. — Лікар постукала ручкою по столу. — Давайте направлення на УЗД органів, ще раз кров здасте, розширений аналіз. І до невролога запишіться.
Аяна взяла направлення. Папір шелестів у тремтячих руках. Невролог нічого не знайшов. УЗД показало норму. Кров — знову норма. Кожен лікар дивився на Айсулу, похитував головою і говорив одне й те саме: «Не розумію. Усі аналізи хороші». А дівчинка продовжувала слабшати.
До кінця третього місяця Айсулу перестала плакати зовсім. Вона лежала в ліжечку, дивлячись у стелю скляним поглядом, і дихала так тихо, що Аяна схилялася над нею кожні п’ять хвилин, прислухаючись до дихання. Раз, два, три вдихи. Пауза. Ще три вдихи.
Нурлан приходив пізно. Кидав портфель на диван — той глухо вдарявся об подушку — і мовчки проходив у спальню.
— Як вона? — запитував він, стягуючи краватку.
— Погано, — відповідала Аяна, не піднімаючи очей від доньки. — Все гірше.
Він зітхав, сідав на край ліжка, дивився на Айсулу. Потім діставав телефон, переглядав робочу пошту. Пальці ковзали по екрану швидко, методично.
— Може, в іншу лікарню? — запропонував він одного разу, не відриваючись від екрана. — В обласний центр, наприклад.
— На що? — Аяна повернулася до нього. — У нас грошей немає навіть на дорогу.
— Попрошу у батьків. — Він відклав телефон, потер обличчя долонями. — Вони допоможуть.
Але батьків він не попросив. Зате затримувався на роботі все частіше. Дзвонив увечері, говорив коротко: «Справи. Приїду пізно». Аяна сиділа одна в порожньому будинку, де скрипіли мостини і за вікном шуміла гілками яблуня, і гойдала вмираючу доньку. Тиша тиснула, як мокра ганчірка на обличчі.
Напад стався вночі. Аяна прокинулася від дивної тиші — занадто тихо, навіть дихання не чути. Схопилася, підбігла до ліжечка. Айсулу лежала нерухомо, губи посиніли, очі заплющені.
— Ні, ні, ні! — Аяна схопила доньку на руки, потрусила. — Дихай! Дихай, будь ласка!
Дівчинка не ворушилася. Десять секунд. П’ятнадцять. Аяна закричала, голосно, на весь будинок, і раптом Айсулу зітхнула. Слабо, хрипко, але зітхнула.
— Швидку! — Аяна схопила телефон тремтячими руками, набрала номер.
Швидка приїхала через двадцять хвилин. Фельдшер, чоловік із сивими скронями, послухав серце, посвітив ліхтариком у зіниці.
— Веземо в реанімацію, — сказав він коротко. — Збирайтеся.
У лікарні пахло хлоркою і страхом. Айсулу забрали відразу, понесли за подвійні двері, які грюкнули з глухим звуком. Аяна залишилася в коридорі, довгому, з облупленими стінами і скрипучими стільцями. Вона набрала Нурлана. Гудки. Раз, два, три, чотири. Скинув. Набрала знову.
— Алло! — голос сонний, роздратований.
— Нурлане, ми в реанімації! — Аяна говорила швидко, задихаючись. — Приїжджай, будь ласка! Вона… вона ледь не померла.
Пауза. Шерех. Він явно сідав у ліжку.
— Зараз? Котра година?
— Третя ночі! Але це неважливо! Їй погано, дуже погано!
Ще пауза. Занадто довга.
— Слухай, у мене завтра… тобто сьогодні… важлива зустріч о дев’ятій. З клієнтом. — Він говорив повільно, немов підбираючи слова. — Не можу зірвати. Я приїду після обіду, добре?
Аяна мовчала. Телефон тремтів у руці.
— Ти… серйозно? — голос сів до шепоту.
— Я не можу кинути роботу, Аяно! Нам потрібні гроші на лікування! — Він підвищив голос, захищаючись. — Приїду, як тільки закінчу! Обіцяю!
Гудки. Він повісив трубку. Аяна опустилася на стілець. Стіни коридору попливли перед очима, сльози текли самі собою. Поруч на стільці лежала чиясь забута газета, що пахла друкарською фарбою.
Вона сиділа одна до світанку. Дивилася на годинник на стіні; стрілки рухалися так повільно, ніби застрягли в меду. За дверима реанімації хтось кричав, потім замовк. Пройшла медсестра, стукаючи підборами по лінолеуму. О шостій ранку вийшов лікар, молодий, з темними колами під очима.
— Ви мати? — запитав він, і Аяна кивнула, не в силах говорити.
Він сів поруч, склав руки між колін. Дивився в підлогу.
— Ми зробили все, що могли. Стабілізували стан, але… — він підняв очі. — Ваша донька може не дожити до ранку. Ми не розуміємо, що з нею. Усі аналізи в нормі, органи працюють, але вона… згасає. Наче зсередини.
Аяна перестала дихати. Слова лікаря повисли в повітрі, важкі, як каміння.
— Що? Що мені робити? — видавила вона з себе.
— Залишайтеся з нею. Більше ми нічим не можемо допомогти. — Він встав, поклав руку їй на плече. — Мені дуже шкода.
Пішов. Підбори стукали по коридору, віддаляючись. Десь капала вода з крана, мірно, наполегливо. Аяна сиділа, втупившись у порожнечу. У голові було порожньо. Ні думок, ні сліз, ні страху. Тільки глуха порожнеча, як у покинутому будинку. Потім встала. Повільно, немов кожен рух вимагав зусиль. Зайшла в реанімацію. Айсулу лежала в кювезі, обплутана дротами і трубками. Дихала через маску, ледь-ледь, груди майже не піднімалися. Аяна підійшла, поклала руку на тепле скло.
— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я не змогла тебе захистити.
Сіла поруч на стілець. Просиділа дві години. Медсестри входили, виходили, про щось шепотілися між собою. Одна принесла чай у пластиковому стаканчику, але Аяна не доторкнулася. О восьмій ранку вона встала, підійшла до лікаря.
— Я забираю її додому, — сказала вона твердо.
— Що?
Коментування закрито.