— Не бреши! — Анна схопила довіреність, тицьнула пальцем у підпис. — Це не мій підпис. Це підробка. Я вже була в нотаріуса, в реєстрі та в поліції. Я подала заяву скрізь. На квартиру накладено заборону, довіреність визнано недійсною, проти тебе порушують кримінальну справу. Так що твоя афера провалилася.
Ігор опустився на стілець. Його обличчя було сірим, руки тремтіли.
— Аню, пробач. Я не хотів. Я просто…
— Замовкни! — вона не впізнавала свій голос, такий холодний, жорсткий. — 20 років шлюбу. 20 років я вірила тобі. Я народжувала твоїх дітей. Я працювала, вела дім, відкладала гроші. Весь цей час ти був для мене опорою. А ти виявився звичайним шахраєм, готовим продати мене заради грошей. І знаєш, що найобразливіше? Що ти думав, я стерплю. Що я повернуся з Туреччини, дізнаюся, що залишилася без даху над головою, і мовчатиму. Бо звикла терпіти.
Вона повернулася і вийшла з кухні. Ігор кинувся за нею.
— Аню, постій. Давай поговоримо.
— Нема про що розмовляти. Завтра я подаю на розлучення. І на поділ майна. І будь певен, я отримаю все, що мені належить. А ти отримаєш те, на що заслужив.
Вона пройшла в спальню, зачинила двері на ключ. Сіла на ліжко і тільки тоді дозволила собі заплакати. Тихо, щоб він не почув. Не через жалість до нього. Через жалість до тієї Ані, яка ще вчора вірила, що в неї є сім’я, чоловік, спільне життя. Тієї Ані, яка думала, що 20 років щось значать.
Але сльози швидко висохли. Анна витерла обличчя, встала, підійшла до дзеркала. Подивилася на своє відображення. П’ятдесят років. Нове життя починається з нуля. Але це краще, ніж жити в брехні. Це краще, ніж терпіти зраду.
Вона дістала телефон, написала повідомлення доньці Каті: «Сонечко, мені треба тобі дещо розповісти. Подзвони, коли зможеш». Потім написала подрузі Ользі: «Дякую тобі за все. Я вдома. Завтра почнемо процес розлучення». І лягла спати, не роздягаючись. Завтра почнеться нове життя. Важке, сповнене невідомості. Але чесне. І вільне.
Вранці Анна прокинулася рано, ще до світанку. Всю ніч снилися тривожні сни: аеропорт, літак, Ігор, який кудись тікає з валізою грошей. Вона встала, вмилася холодною водою, подивилася на себе в дзеркало. Очі почервоніли від сліз і безсоння, але погляд був твердим.
У квартирі стояла тиша. Ігор ночував у вітальні на дивані, вона чула, як він перевертався, зітхав. Олег, мабуть, поїхав одразу після їхньої розмови.
Анна одяглася, зібрала необхідні документи: паспорт, свідоцтво про шлюб, папери на квартиру, ті самі підроблені документи, які принесла з аеропорту. Все склала в папку. Вийшла зі спальні. Ігор сидів на кухні з чашкою кави, немитий, у пом’ятій сорочці. Коли вона увійшла, він підняв очі.
— Аню, давай поговоримо. Нормально поговоримо.
— Нема про що говорити.
— Аню, ну будь ласка. Я визнаю, що вчинив неправильно. Але в мене справді великі проблеми з грошима. Бізнес руйнується, борги.
— Це не виправдання. Якщо в тебе проблеми, ти мав прийти до мене, сказати, обговорити. Ми могли б щось придумати разом. Але ти вирішив обдурити мене, продати нашу квартиру за моєю спиною. Ти підробив мій підпис. Це злочин, Ігоре. І ніякі твої проблеми не виправдовують цього.
Вона налила собі води, випила залпом.
— Я йду до адвоката. Подавати на розлучення. І на поділ майна. Хочеш поговорити — говори через юриста.
— Аню, не роби цього. Подумай про дітей.
— Про дітей? — вона різко обернулася. — Діти дорослі. У них своє життя. І між іншим, вони дізнаються про те, що ти зробив. Я їм усе розповім. Нехай знають, який у них батько.
— Ти хочеш налаштувати їх проти мене?
Коментування закрито.