— Чудово, сонечко. Я сьогодні в театрі була, дивилася нову постановку. Дуже сподобалося.
— Мамо, а ти не думала? Ну, може, познайомитися з кимось? Не обов’язково відразу стосунки, але хоча б спілкування?
— Катю, мені й так добре. Мені 50 років, я нарешті живу для себе. Мені не потрібен чоловік, щоб почуватися повноцінною. Якщо хтось і з’явиться, то це буде приємним доповненням, а не сенсом життя.
— Ти молодець, мамо. Я тобою пишаюся.
Анна поклала слухавку й посміхнулася. Вона справді пишалася собою. Пишалася тим, що не зламалася, не опустила руки, не стала жертвою. Вона боролася, відстояла свої права, почала нове життя. Іноді вона думала про Ігоря. Цікаво, як він живе? Чи шкодує про те, що зробив? Швидше за все, ні. Такі люди рідко шкодують. Вони завжди знаходять виправдання своїм вчинкам, звинувачують обставини, інших людей, але не себе. Але це більше не її проблема. Він залишився в минулому. А в неї є сьогодення і майбутнє.
Одного разу, коли Анна йшла з роботи, вона проходила повз весільний салон. У вітрині стояли манекени в білих сукнях. Вона зупинилася, подивилася на них. Згадала своє весілля, 22 роки тому. Тоді вона вірила, що виходить заміж назавжди. Що «в горі і в радості, в багатстві і в бідності» — це не порожні слова. Але життя виявилося складнішим. Люди змінюються. Або не змінюються, а просто показують своє справжнє обличчя, коли обставини змушують.
Анна відвернулася від вітрини і пішла далі. Вона більше не вірила у вічне кохання і клятви до гробу. Але вона вірила в себе. У свою силу, у своє право на щастя, у свою здатність впоратися з будь-якими труднощами. І цього було достатньо.
Вдома її зустрів Рижик, терся об ноги й вимагав вечері. Анна погодувала його, поставила собі чайник, сіла біля вікна з книгою. За вікном запалювалися вогні міста, починався вечір. Її нове життя тільки починалося. І вона була готова до нього.
Через рік після розлучення Анна отримала листа від Ігоря. Він писав, що шкодує, що хотів би зустрітися, поговорити. Що розуміє, як сильно помилився. Що втратив найдорожче. Анна прочитала листа і порвала його. Не зі злості. Просто їй більше не потрібні були ці слова. Занадто пізно. Занадто багато болю. Занадто багато брехні. Вона більше не злилася на нього. Вона просто відпустила його. Як відпускають минуле, яке більше не має влади над тобою.
А в один із вихідних, коли Анна гуляла в парку, до неї підійшов чоловік років п’ятдесяти п’яти, інтелігентний, в окулярах.
— Вибачте, ви випадково не Анна Петрівна? Я Михайло, ми працюємо в сусідніх будівлях, я вас часто бачу в обідню перерву, в кафе навпроти. Читаєте завжди якусь книгу?
Анна посміхнулася.
— Так, це я. Приємно познайомитися.
— Можливо, вип’ємо кави разом якось? Я теж люблю читати, було б цікаво обговорити книги.
Анна подивилася на нього. Приємне обличчя, добрі очі, ніякого напору — просте людське бажання поспілкуватися. Чому б і ні?
— Давайте завтра в обід.
Вони розговорилися. Виявилося, у них багато спільного: любов до класичної літератури, до театру, до подорожей. Михайло був розлучений, дітей не було, працював викладачем історії в університеті. Анна не поспішала. Не квапилася в нові стосунки. Але приємне спілкування, дружба, взаєморозуміння — все це було їй потрібно. І якщо з часом щось більше виросте з цього — добре. А якщо ні — теж добре.
Головне, що вона була щаслива. Вперше за багато років по-справжньому щаслива. Не тому, що поруч хтось є. А тому, що вона вільна. Тому, що вона поважає себе. Тому, що вона пройшла через випробування і вийшла з них сильнішою.
Увечері, лежачи в ліжку, Анна згадала ту саму прибиральницю з аеропорту. Валентину Іванівну, яка не пройшла повз, яка простягнула руку допомоги абсолютно незнайомій людині. Просто тому, що це було правильно. Іноді одна людина може змінити життя іншої. Одна маленька дія, один момент уваги й турботи — і чиясь доля повертається в інший бік.
Анна була вдячна за це. Вдячна Валентині Іванівні, Ользі, своїм дітям, усім, хто підтримав її у важкий момент. Але найбільше вона була вдячна собі. За те, що не зламалася. За те, що боролася. За те, що повірила в себе і не дала себе обдурити.
А Ігор? Ігор залишився в минулому. Там, де йому й місце. І нехай він там залишається. Разом зі своєю брехнею, зі своєю зрадою, зі своїми виправданнями. У Анни тепер було інше життя. Чесне. Світле. Вільне. І вона дорожила кожним днем цього нового життя. Бо це було її життя. Тільки її. І більше ніхто не міг відняти його у неї.
Коментування закрито.