Закинувши ремінець невеликої сумки на плече, вона впевнено і швидко закрокувала в бік свого будинку. За щасливим збігом обставин, у той самий момент галасливе свято покидала молода подружня пара Степанченків. Ольга і Володимир радо запропонували скласти одинокій нічній подорожній абсолютно безпечну компанію. Трійця неспішно просувалася неосвітленою путівцею, захоплено розмовляючи про нещодавнє розкішне весілля.
Заповітний срібний хрестик періодично поблискував на витонченій дівочій шиї при тьмяному світлі рідкісних ламп. Вони благополучно минули більшу частину довгого шляху, дійшовши до старого розлогого дерева на роздоріжжі. Саме в цей переломний момент із непроглядної нічної темряви раптово випірнула похмура постать Максима Башликова. Це був тихий, зовсім нічим не примітний шістнадцятирічний підліток, який жив по сусідству з Григор’євими.
Високий і незграбний хлопець завжди вирізнявся крайньою замкнутістю і вперто ховав свій погляд від оточуючих. У просторих шкільних коридорах він завжди залишався справжньою, непомітною невидимкою для своїх однолітків. Дівчина знала цього непримітного похмурого сусіда з самого дитинства, хоча їхнє спілкування обмежувалося лише черговими вітаннями. Привітавшись зі знайомими, юнак тихо повідомив, що прямує точно в той самий бік.
Турботливий Володимир Степанченко тут же попросив підлітка проводити їхню юну супутницю до самої хвіртки. Хлопець покірно кивнув, і заспокоєне подружжя з абсолютно легким серцем звернуло на свою вулицю. Молоді люди залишилися зовсім одні на пустельній, лякаюче темній і безлюдній нічній стежці. Навколо панувала оглушлива тиша, що порушувалася лише звуком їхніх власних кроків та далеким собачим гавкотом.
Сусідство з цим дивним хлопцем викликало у дівчини легкий дискомфорт, а пауза, що повисла, здавалася лякаючою. Спробувавши розрядити напружену обстановку, вона поставила пару абсолютно банальних запитань про майбутні шкільні іспити. Максим відповідав украй скупо, категорично не відриваючи свого важкого, спідлоба кинутого погляду від землі. У тьмяному світлі самотнього ліхтаря його худорляве обличчя здавалося неприродно і лякаюче блідим.
До заповітної дерев’яної хвіртки залишалися лічені метри, потрібно було лише завернути за знайомий кут. Однак переступити поріг улюбленого будинку тієї страшної ночі молодій дівчині вже не судилося. Ранок четвертого серпня огорнув сонне селище зловісною, по-справжньому лякаючою і гнітючою тишею. Віра Петрівна так і не заплющила очей, завмираючи від кожного випадкового скрипу за своїм вікном…
