На верхній полиці громіздкої платтяної шафи виявилася нічим не примітна картонна взуттєва коробка. Усередині лежав той самий срібний хрестик із вигравіруваним ім’ям її звіряче вбитої онуки. Сльози градом покотилися по зморшкуватих щоках, коли вона стискала в руках незаперечний доказ провини. Перша логічна думка — негайно бігти до дільничного з цією найціннішою і важливою знахідкою.
Але гірка реальність швидко остудила запал: неповнолітній злочинець отримає до смішного малий термін. Законне правосуддя здалося їй занадто гуманним, і вона подумки винесла свій власний, суворий вирок. Протягом кількох холодних місяців пенсіонерка скрупульозно вивчала маршрути своєї головної цілі. Морозного лютневого вечора вона підкинула в скриньку сім’ї записку з жорсткою вимогою зустрічі.
Місцем нічного рандеву був призначений абсолютно безлюдний пустир біля занедбаних старих сараїв. Озброївшись важким будівельним молотком, літня месниця вирушила вершити свій праведний суд. Покидьок з’явився на обумовлену зустріч, боягузливо і нервово озираючись на всі боки в непроглядній темряві. Побачивши в руках старенької викрадений ланцюжок, він лише нахабно і дуже презирливо усміхнувся.
Сп’янілий почуттям повної безкарності, нелюд із насолодою почав розповідати моторошні подробиці, що крижанили душу. Виявилося, він позбавив дівчину життя лише за те, що вона м’яко відкинула його безглузді освідчення в коханні. Хвороблива фантазія просто не дозволила йому змиритися з думкою, що красуня дістанеться комусь іншому. Задихаючись від люті, Віра Петрівна слухала одкровення нелюда, який забрав прикрасу як пам’ятний трофей.
Коли маніяк презирливо розсміявся їй прямо в обличчя, рука жінки інстинктивно стиснула рукоятку молотка. Нищівні, сповнені болю, що накопичився, удари обрушилися на голову усміхненого ката один за іншим. Вона не залишила цьому жорстокому звірові жодного, навіть найпримарнішого шансу на порятунок. Переконавшись, що справедливість восторжествувала, вона забрала пам’ятний хрестик і покинула пустир…
