— Знаю. Тепер знаю.
План визрів до середини грудня. Кирило збирався на три дні до столиці на якусь конференцію. Чудова нагода. За два дні до від’їзду чоловіка Оля переказала останній транш Тамарі Львівні. П’ятнадцять тисяч, як завжди. Та подякувала нудотно-солодким голосом:
— Дякую, Олю. Ти така турботлива.
— Нема за що, — відповіла Оля.
У день від’їзду Кирила вона провела його до таксі, поцілувала на прощання. Він навіть не помітив холодку в її очах. Щойно машина зникла за поворотом, Оля повернулася у квартиру й почала діяти.
Вона методично зібрала всі речі Кирила: одяг, техніку, книги, документи. Склала все в його валізи та сумки. Працювала швидко, чітко, без емоцій. Потім викликала вантажників. Вони винесли все й завантажили в машину. Оля дала адресу — будинок Тамари Львівни. Попросила залишити речі у дворі акуратно біля під’їзду.
— Господар забере? — уточнив вантажник.
— Господиня, — виправила Оля.
Поки речі везли, вона зателефонувала слюсареві та змінила замки у квартирі. Заплатила подвійний тариф за терміновість. Майстер впорався за годину. Коли все було готово, Оля сіла в крісло й налила собі чаю. Увімкнула телефон на гучний зв’язок і стала чекати.
Дзвінок пролунав рівно о шостій вечора. Тамара Львівна. Голос стривожений.
— Олю, переказ не прийшов. Може, якийсь збій у банку? Перевір, будь ласка.
Оля розсміялася. Сміх вийшов легким, майже веселим.
— Подивіться у вікно. Впізнаєте валізи вашого сина? А тепер вийдіть на вулицю. Там найцікавіше.
Запала тиша. Потім Оля почула тупіт, грюкання дверима. Через хвилину в слухавці пролунав крик:
— Що це? Що ти наробила?!..
Коментування закрито.