Наступні два напружені тижні цілком минули в ретельній підготовці до цього нападу. Козлов пограбував беззахисну літню жінку біля пошти, щоб здобути необхідні гроші на операцію. Волков роздобув нелегальну зброю зі стертими номерами й купив іржавий фургон без розпізнавальних знаків.
Медведєв же взяв на себе роль непримітного спостерігача й потай стежив за Наталією на вулицях Столиці. Він діяв обережно, регулярно змінюючи бейсболки й окуляри, свято вірячи, що жодного разу не потрапив їй на очі. Але недооцінювати Наталію Орлову було смертельною помилкою, якої вони припускалися вже вдруге.
Вона помітила це невміле стеження майже відразу, ще в перші дні його спостереження. Молодий чоловік із неприродно скутою рухливістю рук був надто очевидний для її досвідченого погляду. Вона негайно повідомила про свої обґрунтовані підозри полковникові Соколову захищеним зв’язком.
Дані контррозвідки цілком підтвердили її побоювання: колишні поліцейські активно планують збройний напад. Соколов запропонував Наталії негайно заарештувати всіх трьох, адже доказів було вже більш ніж достатньо. Але офіцерка навідріз відмовилася, бо гучний арешт означав би довгий суд і повернення цих негідників у публічний простір.
Їй потрібен був абсолютно тихий, остаточний фінал, який не залишить по собі жодних видимих слідів. У ніч перед нападом Наталія сиділа у своїй столичній квартирі й дивилася на величезну карту країни. Її чіпкий погляд повільно ковзав далеко на схід, геть від усіх місць, пов’язаних із болем і кров’ю.
Вона могла б знищити переслідувачів фізично, але щось глибоко всередині неї безмежно втомилося від цієї війни. До ранку остаточне рішення було твердо ухвалене й не підлягало оскарженню. Наталія зібрала невелику похідну сумку, зняла заощадження й написала прощального листа полковникові Соколову.
Вона вирішила зникнути так далеко й так надійно, що ніхто ніколи її не знайде. Нехай ці нещасні живуть зі своєю злобою, вічно чекаючи нищівного удару, який ніколи не настане. Це буде її найостанніша, найжорстокіша й найвишуканіша помста.
Вона назавжди залишила ключі на столі й щільно зачинила за собою двері в колишнє життя. Її швидкий поїзд вирушав із Центрального вокзалу рівно о шостій годині ранку. Наталія купила квиток в один кінець до далекого східного океанського порту, обравши анонімний плацкартний вагон.
Їй належало майже десять тисяч кілометрів шляху через безкраї ліси, гірські хребти й степи східних регіонів. Важкий поїзд рушив, і величезний мегаполіс почав повільно відпливати за мутним вікном. Наталія тихо лежала на верхній полиці, з сумом думаючи про те, що назавжди залишає позаду успішну кар’єру.
Шість днів і шість довгих ночей вона провела в цьому деренчливому поїзді, спостерігаючи за зміною краєвидів. У ті миті здавалося, що цей старий склад їде по самому краю заселеного світу. Нарешті океанський порт зустрів її холодним осіннім вітром і солоним запахом моря.
Наталія провела в цьому портовому місті два спокійні дні, відновлюючи сили після виснажливої дороги. Потім вона сіла на рейсовий автобус, що прямував далі на захід, до державного кордону. Кінцевою точкою її довгої подорожі стало маленьке прикордонне селище, розташоване впритул до Сусідньої держави.
Вона швидко знайшла порожній дерев’яний будинок на найдальшій околиці цього тихого селища. Місцева вдова була дуже рада продати це скромне житло за безцінь. Уперше за багато довгих місяців Наталія відчула в душі щось, дуже схоже на умиротворення.
Так минув цілий спокійний місяць у цьому дивному напівіснуванні між важким минулим і невідомим майбутнім. І поступово, день за днем, холодний степ і тиша починали лікувати її душевні рани. А потім, одного морозного листопадового ранку, вона просто й назавжди зникла.
Ланцюжок свіжих слідів на снігу вів від ґанку її будинку до пагорбів, де раптово обривався. Вона хотіла зникнути так, щоб залишити по собі тільки гарну місцеву легенду про сильну месницю. Козлов, Волков і Медведєв продовжували параноїдально чекати удару роками, але Наталія назавжди зникла з їхніх життів, залишивши негідників наодинці з їхніми власними демонами.
