Рая забрала гроші й ланцюжок до кишені халата. Потім узяла зі столу гілку сухої горобини, ту саму, що принесла з балкона й не встигла покласти в валізу. Дрібні зморщені ягоди, тонкі ламкі прутики, від яких пахло чимось гіркуватим, осіннім.
Вона акуратно вклала гілку в конверт, просто туди, де лежали купюри. Гілка вмістилася цілком, тільки кінчик стирчав назовні. Рая заправила його всередину, розгладила конверт долонею й заклеїла.
Потім пройшла до спальні безшумно, ступаючи босими ногами по холодній підлозі, й опустилася навколішки біля валізи. Поклала конверт назад, під сорочки, точно так, як він лежав — краєм до бічної кишені, трохи навскіс. Закрила блискавку повільно, по сантиметру, щоб не було жодного звуку.
Ігор лежав на спині, розкинувши одну руку поверх ковдри. Уві сні його обличчя виглядало спокійним, майже добрим, розгладилися зморшки на лобі, розслабилися стиснуті губи, і в кутиках рота залягли м’які складки, які робили його схожим на того хлопця, з яким вона колись танцювала на випускному в місцевому клубі.
Рая стояла над ним і дивилася. Намагалася побачити ту людину, яку знала тридцять років. Того, хто тягав їй кавуни з ринку на плечі, хто лагодив їй підбор каблука суперклеєм просто в передпокої перед виходом, хто засинав першим і завжди тягнув ковдру на себе. Але бачила тільки чоловіка, який акуратно сховав у валізі конверт із квитками на двох і навіть бровою не повів, коли говорив їй про термінове відрядження.
Вона лягла на свій бік ліжка, на самий край, відвернувшись до стіни. Між ними було не більше пів метра, але відстань здавалася величезною, як порожнє поле, через яке вже неможливо перейти.
Рая не склепила очей до ранку. Лежала й слухала, як він дихає — рівно, глибоко, з легким присвистом на видиху, як завжди. Слухала, як за вікном починають прокидатися птахи, як перший трамвай прогуркотів рейками десь за будинками, як зашурхотів мітлою двірник у дворі.
Близько п’ятої почало світати, сіре світло повзло по стелі, окреслювало контури шафи, добиралося до стільця, на якому висіла Ігорева сорочка, і валіза біля ліжка поступово проступала з темряви, як предмет на фотографії, що проявляється.
Будильник задзвонив о шостій. Ігор сів на ліжку, потер обличчя долонями, позіхнув так широко, що хруснула щелепа. Встав, потягнувся, всунув ноги в капці. Звичайний ранок звичайної людини, яка просто їде у відрядження.
Рая теж підвелася раніше, ніж він устиг вийти з кімнати. Пішла на кухню, ввімкнула чайник, дістала дві кавові чашки. Дві, як завжди. Коричневу його, з відбитим краєчком, яку він відмовлявся міняти, бо «ну, вона ж іще нормальна». І білу свою, з намальованим соняшником.
Насипала розчинну каву, по дві ложки в кожну, залила окропом. Поставила на стіл, поруч поклала цукорницю й чайну ложку.
«Я тобі каву зробила», — сказала вона, коли Ігор з’явився у дверях кухні, вже вмитий і перевдягнений.
На ньому була та сама блакитна сорочка, яку він надягав тільки з нагоди — на дні народження й у гості. Рая помітила це, але промовчала.
«Дякую», — він сів, обхопив чашку обома долонями, відпив. «Ти чого така бліда? Не виспалася?»
«Погано спала. Душно було».
«Відкрий на ніч вікно», — порадив він, не відриваючись від телефона. Екран світився, пальці швидко ковзали по клавіатурі. Він комусь писав, і по його обличчю — зосередженому, трохи пожвавленому — було видно, що це не робоче листування.
Рая сиділа навпроти й мастила масло на хліб. Масло було холодне, з холодильника, лягало грудками, хліб кришився під ножем. Вона й не збиралася його їсти, просто треба було зайняти руки…
