Але вона не обернулась. Вона знала, що там відбувається. Ліс, пробуджений запахом крові й страху, вершив свій давній суд. Вовки, справжні господарі тих місць, прийшли за своєю данню. Вадим хотів забрати метал, що цінував понад життя, і тепер залишиться з ним назавжди, ставши частиною вічної мерзлоти.
Олена змусила себе зробити крок, потім ще один. Їй не дозволялося думати про те, як хижаки розправляються зі своєю здобиччю. Треба було думати про те, як зберегти іскру життя, що ще тліла в ній самій. Вона залишилася одна. У светрі, в чужих, натираючих ноги черевиках, без їжі й вогню. На морозі, що до ночі укріпився до звону.
Єдиною її перевагою було знання. Вона знала, що за два кілометри на північ, на вершині Лисої гори, ловить мережа. Там стояла ретрансляційна вишка геологів. Це була її мета. Її маяк.
Підйом давався мучительно. Організм, виснажений усіма резервами адреналіну, почав здавати. Холод, що раніше кусав і жалив, тепер став ласкавим, обволікаючим, шепотів їй на вухо: «Присядь. Відпочинь хвилинку. Тут пуховина, як перина. Тобі буде тепло».
Це була пастка гіпотермії. Солодка смерть. Олена знала ці симптоми. Спочатку тремтіння, потім біль, потім апатія. І, зрештою, галюцинації перед зупинкою серця. Вона почала щипати себе за руки, кусати губи до крові, щоб біль прив’язав свідомість до реальності.
— Не спати, — шепотіла вона пересохлими, потрісканими губами. — Олена, не спи. Ти не для того пройшла цей жах, щоб заснути в купі.
Ліс навколо мінявся. Тіні від місяця танцювали, перетворюючись на химерні фігури. Їй здавалося, що за деревами стоять люди. Її сослуживці. Батько. Вони махали їй, кликали до себе до мисливського вогнища, якого не було. «Йди до нас, Олено, у нас чай гарячий», — чулося в шумі вітру. Вона мотала головою, скидаючи мару. Ні. Ви мертві. А я жива. Я маю дійти.
Кожен крок був боротьбою. Ноги в важких черевиках здавалися наповненими свинцем. Вона падала, провалюючись у сніг по груди, і кожне підняття потребувало титанічних зусиль волі. Вона повзла навшпиньках, чіпляючись за корені, підтягуючи своє тіло, яке стало чужим.
В якийсь момент вона зрозуміла, що більше не відчуває рук. Пальці побіліли й не згиналися. Це було погано. Дуже погано. Якщо вона не зможе дістати телефон і натиснути кнопку виклику, увесь цей шлях був марним. Вона сунула руки під пахви, намагаючись відогріти їх теплом тіла, але тепла там майже не лишилося. Усередині була порожнеча. Льодова пустеля.
Коли ліс почав рідшати, відкриваючи пологий схил Лисої гори, Олена побачила небо. Воно було величезним, усипаним міріадами зірок. І крізь увесь небосхил тягнулась зеленкувата смуга північного сяйва. Це було шалено красиво й страшно. Байдужа краса Всесвіту, якій немає діла до маленької людської фігури, що повзе по снігу.
Вітер на відкритому місці знову вдарив в лице, але тепер він допомагав. Він здував сонливість, припікав шкіру, нагадавши, що вона ще відчуває. Вона дісталася до триангуляційного знака — старої дерев’яної вишки на вершині — вже за північ. Впала біля її основи, пригорнувшись спиною до обмороженого стовпа.
Тремтячими руками, що послухалися лише з п’ятої спроби, вона розстебнула внутрішню кишеню светра. Там у пакеті з затискачем лежав її старий кнопковий телефон. Вона берегла його як зіницю ока, тримала біля серця, щоб батарея не сіла на морозі. Вона дістала апарат. Екран тьмяно замиготів, показуючи одну риску заряду. Зв’язок — одна паличка, то з’являлась, то зникала.
— Ну ж, — видихнула вона, натискаючи кнопку швидкого набору. База.
Гудки, довгі тягучі гудки, які здавалося тривають вічність.
— Алло, — почувся в трубці засмучений, незадоволений голос чергового єгеря Михалича. — Хто це? Ніч на дворі.
— Михалич, — прохрипіла вона, і голос зірвався. — Це Олена. «Тінь».
— Олено?! — голос у трубці миттєво змінився, сон як рукою зняло. — Де ти? Ми тебе вже другі доби шукаємо. На кордоні погром… Ми думали, що ти…
— Квадрат сорок сім. Лиса гора, — вона говорила, економлячи кожне слово. — Мені потрібен борт. Терміново. Гіпотермія. Третій ступінь.
— Зрозумів! Тримайся, доню. Вертоліт на готові. У нас МНС-ники сидять, чекали погоду. Вилітаєм. Розпалюй костер, якщо можеш. Чуєш?
