Тепер вони їдять не курей, вони їдять її життя. Наступні два тижні перетворилися на справжню позиційну війну. Олег обрав тактику «газлайтинг для чайників».
Якщо зникала ковбаса, куплена на сніданок Алісі, він робив круглі очі. — Дін, ну ми ж сім’я, у нас спільний казан, чого ти дріб’язкуєш? Якщо Вітьок малював маркером на шпалерах у коридорі, Олег тільки важко зітхав.
— Це самовираження, не тисни на психіку хлопця! Дінара просто мовчала. Вона уважно спостерігала.
Вона бачила, як Аліса перестала запрошувати в гості подруг. Бачила, як донька почала ховати улюблені іграшки в шафу й замикати її на велосипедний замок, який Дінара сама ж і купила. Апогей усього цього абсурду настав у п’ятницю ввечері.
Дінара повернулася з роботи значно пізніше, ніж зазвичай. На роботі закривали квартальний звіт. Голова гуділа, хотілося тільки тиші й гарячого душу.
Її ключі чомусь не підійшли до замка. Вона тицьнула ключем раз, потім удруге. Верхній замок був замкнений зсередини на засув.
Вона натиснула на кнопку дзвінка. У відповідь запала тиша. Вона подзвонила ще раз.
За дверима почулися важкі кроки й якийсь шерех. Потім пролунав невдоволений голос Олега. — Хто там?
— Кінь у пальті, Олеже! Відчиняй негайно! — Дін, слухай, тут така справа.
Ми з Вітьком у «Монополію» граємо. У нас зараз дуже важливий раунд. І ще мама приїхала.
Їй щось зле стало. Піднявся тиск. Вона прилягла відпочити у вітальні.
Ти не могла б погуляти годинку чи до подруги сходити? А то ми щойно заспокоїлися. Мама спати лягла.
Ти зараз шумітимеш. Дінара втупилася в дверне вічко. У цю мить світ навколо неї став кришталево чітким.
Зникли всі півтони. Зникли будь-які сумніви. Зникла накопичена втома.
Залишилася тільки холодна математика. — Відчиняй! — сказала вона дуже тихо, але так, що засув за дверима клацнув миттєво. Олег стояв у передпокої, винувато всміхаючись.
Але його очі лишалися холодними й нахабними. За його спиною була вітальня — святая святих Дінари, де стояв її робочий стіл. На дивані вальяжно лежала Зінаїда Львівна.
Величезна, у квітчастому халаті, вона займала собою буквально весь простір. Поруч на журнальному столику стояла чашка чаю і тарілка з бутербродами з червоною ікрою. Це була та сама банка, яку Дінара берегла до Нового року.
— Ах, це ти! — пробасила свекруха, навіть не намагаючись підвестися. — Тихіше будь, любонько, у мене жахлива мігрень від вашого міського шуму. Олежику, синочку, принеси мені ще одну подушечку.
Аліси вдома не було, бо в неї були заняття з танців. Приводити її додому після уроків мала няня. — Але де Аліса? — суворо спитала Дінара, не знімаючи взуття…
