У спальні виявилася остання деталь картини. Розкладачка. Вузька, армійського типу, застелена картатим пледом. Поруч на стільці були розкладені речі свекрухи: кофти, спідниці, білизна. Лариса Семенівна збиралася спати тут. В одній кімнаті з нею і Віктором.
Поліна стояла посеред своєї квартири — тієї самої, яку батько подарував їй 15 років тому зі словами «це твоя подушка безпеки» — і дивилася на все це абсолютно спокійно. Вони зайшли далі, ніж вона думала. Дитяче ліжечко означало, що вони не збиралися йти. Розкладачка в спальні означала, що свекруха планувала контролювати кожен її подих. Рожеві стіни замість смарагдових означали, що вони знищували все, що було її.
«Огидний смак, — згадала вона слова свекрухи. — Очі буде різати». Вони навіть не приховували презирства. Вирішували за неї, кроїли її життя, як дешеву тканину, і були впевнені, що вона проковтне і це.
Але головним почуттям зараз був не гнів, не образа, не біль. Це було спокійне, майже веселе задоволення. Вони самі рили собі яму, старанно і з ентузіазмом, не підозрюючи, наскільки глибокою вона виявиться.
Поліна дістала телефон і зробила кілька знімків: кімната з малярами, обдерті шпалери, ліжечко в упаковці, розкладачка в спальні. Про всяк випадок. Потім сховала телефон і голосно кашлянула, позначаючи свою присутність.
Першою її почула свекруха. Вона випливла з кухні, витираючи руки об фартух Поліни — той самий, з написом «Найкращий кухар», який вона колись привезла з поїздки до Львова. На обличчі Лариси Семенівни промайнуло секундне збентеження, але тут же змінилося звичним виразом господині становища — тим самим, яке вона 30 років носила в заводській їдальні, командуючи кухарями й посудомийками.
— О, Полінка повернулася. — Голос прозвучав так, ніби Поліна була гостею у власному домі. — А ми тут затишно облаштовуємося. Ти не уявляєш, який безлад у тебе був. Добре, що я приїхала, навела порядок.
Поліна мовчала, і ця мовчанка повисла в повітрі, як передгрозова задуха.
— Хлопчики вже закінчують, — Лариса Семенівна кивнула в бік гостьової. — Рожевий — для дівчинки, заспокійливий. Твій зелений — це ж жах якийсь, у дитини від такого кольору оченята б різало. Лікарі кажуть, не можна яскраві кольори в дитячій. Добре, що я вчасно втрутилася.
— Які лікарі?
— Чого? Які лікарі сказали про кольори? — Лариса Семенівна кліпнула, не звикла до того, що її твердження вимагає доказів, і махнула рукою з роздратуванням. — Та яка різниця, які? Всі знають, що яскраве шкідливо. Ти краще речі свої розбери, я тобі в спальні місце звільнила, у шафі три полиці.
— Три полиці, — повторила Поліна без виразу.
— Ну а чого ти хотіла? Улечці потрібно кудись дитяче складати, мені своє. Потерпиш трохи, ти ж розумієш ситуацію.
З кімнати випливла Уляна, підтримуючи поперек, з виглядом страдниці, хоча до пологів залишалося ще два місяці, і живіт, при всій його значності, навряд чи так уже тиснув на хребет. Халат Поліни, шовковий, привезений з відрядження до Туреччини, сидів на ній як чужий: рукава були закороткі, пояс ледве сходився.
— О, Полю, привіт! — Голос нудотно-солодкий, з тією особливою інтонацією, яка з’являлася в Уляни щоразу, коли вона хотіла щось отримати. — Коли їхала? Ти вибач, що ми тут без тебе почали, але лікар сказав, мені не можна хвилюватися. А малярі тільки сьогодні могли.
Вона погладила живіт. Цей жест став її головним аргументом, її щитом і мечем одночасно.
— Кімната буде чудова, світленька, спокійна. Для малечі саме те.
— Для твоєї малечі, — уточнила Поліна.
— Ну так, а для чиєї ще? — Уляна хихикнула і тут же осіклася, натрапивши на погляд невістки.
Поліна дивилася на них обох: на свекруху у своєму фартусі, на зовицю у своєму халаті — і думала про те, як легко вони вписали її у свій сценарій. Роль була проста: покірна дружина, яка потерпить, яка зрозуміє, яка посунеться. Чотири роки вони репетирували цей спектакль, а вона, дурепа, грала за їхніми нотами.
Клацнув замок вхідних дверей.
— Мамо, я все купив! — Голос Віктора з передпокою. — Фарш взяв свинячий, як ти любиш, для вареників. І сметану.
Він з’явився в коридорі з пакетами з «АТБ», побачив Поліну і розплився в усмішці. У тій самій, яку вона колись вважала щирою, а тепер бачила наскрізь.
— Полінко, ти вже вдома! Оце сюрприз! — Він кинув пакети й обійняв її за плечі, не помічаючи, що вона стоїть нерухомо, як манекен. — А ми тут готуємо сімейний вечір. Усі разом, як я і хотів.
— Як ти хотів, — повторила вона.
— Ну так. Дивись, як здорово виходить. Мама з Улькою тут. Квартиру мамину здали — 22 тисячі гривень на місяць, між іншим. Ульці скоро народжувати, а тут до пологового будинку 10 хвилин. Мама допоможе з малюком. Усі у виграші.
Він говорив з ентузіазмом людини, яка щиро вірить у власну геніальність. І Поліна раптом зрозуміла, що за чотири роки шлюбу так і не впізнала цього чоловіка. Вона бачила перед собою 32-річного менеджера з продажу будматеріалів, який досі питає у мами, які шкарпетки вдягти.
— Вітю, — сказала вона дуже спокійно, — ви все вирішили. Без мене.
— Ну… — він зам’явся. — Ми хотіли тебе порадувати. Сюрприз, розумієш? Сюрприз. Так. Ти приїжджаєш, а тут уже все готово, дитяча майже зроблена, мама борщ варить.
— А моя кімната?
— Яка твоя? Гостьова, яку я оформляла. Шпалери з Києва замовляла, світильники підбирала.
Віктор махнув рукою:…
Коментування закрито.