Кирило опустив голову.
— Може, й так. Але це не змінює того факту, що я був неправий. Сліпим ідіотом, який не захищав свою сім’ю.
Ольга допила воду. Встала. Підійшла до вікна. Дивилася на мокрий сніг, що падав на асфальт.
— Я не знаю, Кириле. Не знаю, чи можна це виправити. Ти вибив двері. Ти кричав на мене. Ледь не вдарив тоді на кухні, пам’ятаєш? Рука була піднята.
— Я не вдарив.
— Але міг. У той момент міг. І я це бачила.
Кирило встав, підійшов до неї, але не торкався. Тримався на відстані, ніби боявся злякати.
— Я ніколи не підніму на тебе руку. Клянуся. Тоді я просто зірвався. Але ж не вдарив. Зупинився.
— Цього разу зупинився. А наступного?
— Не буде наступного.
Ольга обернулася, подивилася йому в очі.
— Звідки ти знаєш? Твоя мати знову щось скаже. Знову натисне. І ти знову повіриш їй, а не мені. Знову прийдеш зі звинуваченнями.
— Ні. Більше не прийде. Я не дам їй втручатися.
— Як саме не даси?
Кирило провів рукою по обличчю, потер почервонілі очі.
— Я їй подзвоню. Скажу, що вона більше не приходить без запрошення. Що гроші вона повернула — все до копійки. Що онука побачить, тільки якщо ти дозволиш. І що якщо вона спробує знову стати між нами, я перестану з нею спілкуватися зовсім.
— Ти так уже казав. Після історії з ключами. Ключі вона повернула?
— Ні, — визнав Кирило тихо. — Не повернула.
— От саме.
Ольга відійшла від вікна, пройшла повз нього до виходу. Зупинилася біля дверей, не обертаючись.
— Знаєш, що найстрашніше? Не те, що ти мені не повірив. І не те, що двері вибив. А те, що я тепер не можу тобі довіряти. Тому що не знаю, на чиєму боці ти будеш наступного разу.
— Олю, мені потрібно час подумати. Зрозуміти, що робити далі.
— А тобі потрібно вирішити, хто для тебе важливіший: мати чи сім’я. Справжня сім’я. Я і дитина.
Вона вийшла з кухні, пройшла в спальню. Закрила понівечені двері. Наскільки це було можливо — вони висіли на одній петлі, закривалися нещільно. Ольга сіла на ліжко, взяла в руки коробку з грошима. Відкрила, перерахувала. Все на місці. 65 тисяч. Її захист. Майбутнє дитини. Поклала коробку поруч, лягла на бік. Втомилася. Смертельно втомилася від боротьби, від недовіри, від постійної напруги.
У коридорі почулися кроки. Потім звук вхідних дверей, що відчиняються. Кирило пішов. Ольга заплющила очі і вперше за ніч заплакала. Тихо, без схлипувань. Просто сльози текли по щоках. Мокрі й солоні.
До вечора Кирило повернувся. Подзвонив у двері — своїх ключів не взяв. Ольга відчинила. Він стояв на порозі з великим пакетом з будівельного магазину.
— Я двері полагоджу, — сказав він. — Зараз. Нові петлі купив. Інструменти взяв. Через годину будуть як нові.
Ольга мовчки відступила, пропустила його. Кирило пройшов у спальню. Почав працювати. Зняв двері з петель. Відкрутив зламані. Прикрутив нові. Працював зосереджено, мовчки. Ольга стояла в коридорі, дивилася. Через півтори години двері були як нові. Кирило відкрив-закрив кілька разів, перевіряючи. Кивнув задоволено.
— Готово. Тримається міцно.
— Дякую.
Він зібрав інструменти, виніс сміття. Повернувся, помив руки. Став у коридорі, не знаючи, що робити далі.
— Я матері дзвонив, — сказав він. — Сказав усе, що ти веліла. Вона плакала, кричала, що я зрадник. Що вибрав «чужу бабу» замість рідної матері. Я повісив слухавку. Потім вона ще раз дзвонила. Писала повідомлення.
— І?
— Я заблокував номер.
Ольга підняла брови. Не очікувала.
— Заблокував?
— Так, тимчасово. Поки не заспокоїться. Поки не зрозуміє, що була неправа.
— Вона не зрозуміє. Вона вважає себе жертвою.
— Можливо. Але це… це її проблема. Не наша.
Ольга пройшла на кухню. Сіла за стіл. Кирило пішов за нею, сів навпроти.
— Олю, я розумію, що одними словами і полагодженими дверима не спокутувати те, що я наробив. Але я буду намагатися щодня доводити, що гідний довіри. Що можу бути нормальним чоловіком, нормальним батьком.
Ольга дивилася на нього довго, вивчаюче. Він виглядав щирим. Але скільки разів вона вже бачила цю щирість, а потім усе повторювалося знову?
— Добре, — сказала вона нарешті. — Спробуємо. Але на моїх умовах.
— Яких?
— Перше. Твоя мати не входить у цю квартиру без мого дозволу. Ніколи. Навіть якщо ти запросив, я повинна схвалити.
— Згоден.
— Друге. Всі фінансові рішення ми приймаємо разом. Якщо твоя мати просить грошей, ми обговорюємо вдвох. І тільки я вирішую, давати чи ні.
— Згоден.
— Третє. Ти більше ніколи не стаєш на її бік проти мене. Ніколи. Навіть якщо вона плаче, погрожує, маніпулює — ти на моєму боці. Завжди.
Кирило кивнув, дивлячись їй прямо в очі.
— Завжди. Обіцяю.
— І останнє. Якщо ти хоч раз порушиш будь-яку з цих умов, я йду з дитиною і не повернуся.
Обличчя Кирила стало серйозним. Він простягнув руку через стіл, накрив її долоню своєю.
— Зрозумів. Не порушу. Більше ніколи.
Ольга не прибрала руку, але й не стиснула його пальці у відповідь. Просто залишила лежати.
— Побачимо.
Увечері вони повечеряли разом. Мовчки, але без напруги. Просто втомлено, як двоє людей після довгої битви. Кирило помив посуд, Ольга витерла стіл. Потім вона пішла в спальню, він — у вітальню на диван.
Вранці наступного дня на телефон Ользі прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Олю, це я, мама Кирила. Будь ласка, не сердься. Я все зрозуміла, усвідомила. Пробач мені, дурній. Я справді хотіла як краще. Можна я приїду, поговоримо?».
Ольга видалила повідомлення, не відповівши.
Через годину прийшло ще одне, з іншого номера: «Олю, ну не мовчи. Я ж бабуся. Маю право бачити онука, коли народиться».
Видалила і це.
До обіду подзвонили з міського номера. Ольга взяла слухавку.
— Алло?
Коментування закрито.