— Та так, цікаво. Просто хочу зрозуміти, наскільки ви готові до народження дитини.
— Ми готові.
— Ну і добре.
Свекруха встала, пройшлася по кухні. Заглянула в коридор, потім повернулася.
— Слухай, а де у вас тут туалет? Щось мені припекло.
— В кінці коридору, зліва.
Людмила Федорівна пішла. Ольга залишилася на кухні, допиваючи чай. Прислухалася. Грюкнули двері туалету. Потім тиша. Занадто довга тиша. Ольга встала, вийшла в коридор. Двері туалету були прочинені. Світла не було. Свекрухи там не було. Серце впало. Ольга швидко пройшла в спальню. Там нікого. У вітальні теж темно. Повернулася в коридор. Дверцята антресолі прочинені. Хтось вовтузився нагорі.
— Людмило Федорівно! — крикнула Ольга. — Злазьте звідти негайно!
Свекруха висунулася з-за відчинених дверцят антресолі. В руках коробка з-під чобіт.
— А, ось вони де! Грошики-то! Я так і думала.
Ольга підбігла, спробувала вихопити коробку. Людмила Федорівна відскочила, відкрила кришку. Побачила купюри, сорочечки, УЗД-знімок.
— Так я і знала! Ховаєш від сім’ї, від рідного чоловіка! Ганьба!
— Віддайте негайно!
— Не віддам. Я Кирилу покажу, що ти твориш. Він повинен знати.
Людмила Федорівна схопила коробку, кинулася до виходу. Ольга кинулася слідом, схопила за плащ. Свекруха вирвалася, розчинила двері, вибігла на сходи.
— Стійте! Поверніть!
Але Людмила Федорівна вже бігла вниз сходами, стискаючи коробку. Ольга кинулася за нею, але на третьому поверсі спіткнулася, ледь не впала. Схопилася за перила, зупинилася. Внизу грюкнули двері під’їзду.
Ольга повільно піднялася назад у квартиру, зачинила двері, притулилася до стіни. Сповзла на підлогу, дихала важко, серце калатало. Гроші, сорочечки, знімок — все вкрала. Все! Вона сиділа на підлозі в передпокої, обхопивши коліна, і не могла поворухнутися. Всередині була порожнеча, холодна і липка. Свекруха вкрала гроші. Вкрала у власного онука.
Телефон задзвонив. Кирило. Ольга взяла слухавку тремтячими руками.
— Алло.
— Мати мені все розповіла. Ти справді вагітна?
— Так.
— Чому не сказала?
— Тому що знала: твоя мати все зіпсує.
— Вона каже, ти гроші ховала. Шістдесят п’ять тисяч. Це правда?
— Так. Я збирала на дитину. На нашу дитину. А вона вкрала.
— Вона не крала. Вона взяла, щоб зберегти. Щоб ти не витратила на дурниці.
Ольга не повірила почутому. Мовчала, не в силах вимовити ні слова.
— Приїду завтра, поговоримо, — Кирило поклав слухавку.
Ольга сиділа з телефоном у руці і дивилася в порожнечу. Чоловік став на бік матері. Навіть зараз, коли та вкрала гроші у власного онука, він став на її бік. Вона повільно піднялася, пройшла в спальню. Лягла на ліжко, згорнулася клубочком. Гладила живіт і тихо, зриваючись голосом, шепотіла: «Пробач мені, малюче. Пробач. Я не вберегла».
Ніч тягнулася нескінченно. Ольга не спала, лежала з розплющеними очима, дивилася в стелю. У голові крутилися думки. Що робити? Як повернути гроші? Йти до свекрухи? Вимагати? Але вона не віддасть. Скаже, що зберігає для них, для безпеки. Кирило підтримає. А Ольга залишиться винною. Або мовчати? Збирати заново? Але часу мало. До пологів пів року. Не встигнути накопичити стільки ж. Або піти? З’їхати? Жити окремо? Ростити дитину одній? Але на що? На свою зарплату з дитиною не вижити.
До ранку Ольга прийняла рішення. Вона покаже Кирилу, що накоїла його мати. Покаже так, щоб він не зміг відвернутися. Не зміг виправдати. І якщо навіть після цього він стане на бік матері — піде. Без жалю.
Вона встала, вмилася, одяглася. Дістала з шафи стару спортивну сумку. Склала туди документи, одяг, гроші, що залишилися в гаманці. Якщо що, поїде до подруги, переночує, а там видно буде. Увечері Кирило мав прийти. Ольга приготувалася. Зробила все, як задумала. Розклала на ліжку те, що залишилося: порожню коробку з-під чобіт, кілька купюр, що знайшла в тумбочці, записку на аркуші паперу «Нам три місяці. Тату, привіт!». Купила ще одну пачку підгузків, сорочечку. Все розклала акуратно, віялом. Замкнула двері в спальню зсередини. Лягла на ліжко, чекала.
О пів на одинадцяту вечора почулися кроки в під’їзді. Голоси: Кирило і Людмила Федорівна. Ольга напружилася. Вони прийшли разом. Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися. Кроки в передпокої.
— Олю! — крикнув Кирило. — Ти вдома?
Вона мовчала. Чула, як він пройшов на кухню, у вітальню. Потім до спальні. Смикнув ручку. Замкнено.
— Олю, відкрий!
Мовчання.
— Олю, я знаю, ти там. Відкривай. Треба поговорити.
Тиша. Кирило смикнув ручку сильніше.
— Олю, не дурій. Відкрий двері!
За його спиною голос Людмили Федорівни:
— Може, їй погано? Може, з дитиною щось?
Кирило відступив на крок. Потім з розбігу вдарив ногою по дверях. Двері затріщали, але не відчинилися. Ще удар. Петлі не витримали. Двері розчинилися з гуркотом.
— Де гроші з твоєї картки? — гаркнув Кирило, влітаючи в спальню. — Мати сказала, ти все зняла!
Ольга лежала на ліжку, спокійна, нерухома. Повільно потягнулася до вимикача на стіні біля ліжка. Клацнула. Верхнє світло залило кімнату. Кирило зробив крок уперед і завмер. На ліжку, акуратно розкладені віялом, лежали три пачки дитячих підгузків, кілька крихітних білих сорочечок з вишитими зайчиками, УЗД-знімок з чітким профілем немовляти і записка великими друкованими літерами: «Нам три місяці. Тату, привіт».
Обличчя Кирила спотворилося. Від люті до здивування, потім до жаху від усвідомлення. Він дивився на ліжко, потім на Ольгу, потім знову на ліжко. Губи ворушилися, але слів не було. Коліна підкосилися, він схопився за одвірок, повільно сповз униз, опинився на підлозі.
— Ти… Ми… — видавив він хрипко.
За його спиною в дверному прорізі маячила Людмила Федорівна з тріумфуючим обличчям, готова увірватися і вимагати пояснень. Але побачивши ліжко, застигла. Очі розширилися, рот розкрився. Вона дивилася на сорочечки, на підгузки, на знімок, і розуміння повільно доходило до неї.
— Що? — верескнула вона. — Вагітна? Так ти ж повинна була сказати…
Ольга встала з ліжка. Повільно, демонстративно, спокійно. Босоніж пройшла до дверей, зупинилася перед свекрухою. Подивилася холодним, жорстким поглядом прямо в очі.
— Повинна була? — голос Ольги був тихий, але в ньому дзвеніла сталь. — Щоб ви і ці гроші в мене витрусили? Щоб ваш холодильник, який чудово працює, оплатили ще й грошима, відкладеними на онука?
Людмила Федорівна позадкувала, стискаючи сумку, в якій лежала вкрадена коробка з грошима.
— Я… Я не знала. Я думала…
— Ви думали, що я на коханця витрачаю чи на себе? Ви навіть не припустили думки, що я просто хочу забезпечити нормальне майбутнє своїй дитині, вашому онукові.
— Олю, я…
— Де гроші?
Ольга зробила крок уперед.
— Де 65 тисяч, які ви вкрали годину тому?
Свекруха притиснула сумку до грудей, обличчя зблідло.
— Я не крала. Я взяла на зберігання. Щоб… щоб ти не витратила.
— Поверніть. Зараз же.
— Не віддам. Це для вашого ж блага. Я збережу, а потім, коли дитина народиться, поверну.
— Ви вкрали гроші у власного онука. — Ольга вимовила це повільно, карбуючи кожне слово. — У дитини, якій три місяці. Яка беззахисна. Яка навіть не народилася ще. І ви вкрали в неї майбутнє.
Людмила Федорівна відкрила рот, закрила. На очі навернулися сльози — несправжні, театральні, для ефекту.
— Я ж не зі зла. Я хотіла як краще. Кирилку, скажи їй!
Кирило все ще сидів на підлозі біля одвірка, закривши обличчя руками. Плечі тряслися. Чи то плакав, чи то сміявся — незрозуміло. Він підняв голову, подивився на матір. В очах був біль, сором, огида.
— Мамо, що ти наробила?
Коментування закрито.