— Давай у кафе на площі, знаєш, де ми з Кирилом ювілей відзначали. О шостій вечора тобі зручно?
— Зручно.
— Чудово, я чекаю. Дякую, Олю.
Ольга поклала слухавку. Марина, що сиділа за сусіднім столом, подивилася з цікавістю.
— Свекруха дзвонила?
— Так.
— Щось трапилося?
— Ні, просто зустрітися хоче.
Марина хмикнула.
— Обережніше. Свекрухи рідко просто так зустрічатися хочуть. Зазвичай це щось означає.
Ольга кивнула. Марина мала рацію. Людмила Федорівна не з тих, хто просто вибачається і мириться. У неї завжди є план.
Увечері Ольга приїхала в кафе. Знайшла столик біля вікна, замовила чай. Людмила Федорівна прийшла через десять хвилин: у світлому плащі, з зачіскою, зі свіжим манікюром. Виглядала при параді.
— Олю, люба! — Вона обійняла Ольгу, цмокнула в щоку. — Як я рада, що ти прийшла.
Сіла навпроти, зняла плащ, замовила каву. Усміхалася, але очі залишалися холодними, розважливими.
— Ну що, давай начистоту. — Свекруха присунулася ближче, стишила голос. — Я знаю, що ти вагітна.
Ольга застигла, серце впало.
— Звідки?
— Кирило вчора проговорився. Сказав, що ти вранці у ванній сидиш, бліда, тебе нудить. Я відразу зрозуміла. Я ж мати, я ці ознаки знаю.
Ольга мовчала. Людмила Федорівна відкинулася на спинку стільця, самовдоволено усміхнулася.
— І тепер мені все зрозуміло. Ти гроші збираєш на дитину, правильно? Так, молодець, розумна дівчинка. Ось що я тобі скажу: одній тобі не впоратися. Дитина — це велика відповідальність. Потрібна допомога, потрібна бабуся поруч.
Ольга дивилася на неї, не вірячи почутому. Людмила Федорівна продовжила:
— Я готова допомагати: сидіти з онуком, гуляти, годувати. Але для цього мені потрібен доступ до вашої квартири. Поверни мені ключі.
— Ні.
— Олю, не будь такою впертою, я ж добра хочу.
— Ви хочете контролю. А я не дам.
Обличчя свекрухи потемніло.
— Ти пошкодуєш. Без моєї допомоги тобі буде важко. Дуже важко.
— Впораюся.
— Побачимо.
Людмила Федорівна встала, накинула плащ.
— Я запропонувала мир, ти відмовилася. Далі буде по-іншому.
Вона пішла, не попрощавшись. Ольга залишилася сидіти, допиваючи холодний чай. Руки тремтіли. Свекруха оголосила війну. Відкрито, без прикриття.
Увечері вдома Ольга лягла на диван, накрилася пледом. Живіт знову тягнуло, не сильно, але неприємно. Вона лежала, заплющивши очі, і думала: що далі? Кирило повернеться чи ні? Свекруха щось затіває, це точно. Але що?
Телефон задзвонив. Кирило. Ольга взяла слухавку.
— Алло.
— Мати сказала, ви зустрічалися. Сказала, ти їй нагрубила.
— Я не грубила.
— Вона плакала, коли повернулася. Каже, ти її онуком шантажуєш.
Ольга сіла, не вірячи почутому.
— Що?
— Мати каже, ти сказала, що не даси їй бачитися з онуком, якщо вона не залишить нас у спокої.
— Це брехня, я такого не казала!
— Чому вона тоді так засмучена?
— Кириле, твоя мати бреше. Вона сама сказала, що хоче контролювати наше життя, хоче ключі назад. Я відмовила, і тепер вона мститься.
Тиша. Потім Кирило глухо відповів:
— Не знаю, кому вірити.
— Не віриш мені?
— Не знаю. Ти останнім часом сама не своя. Секрети, скритність, гроші ховаєш… Як мені знати, що ти правду кажеш?
Ольга заплющила очі, відчула, як усередині щось ламається.
— Добре. Не віриш? Не треба. Живи у матері далі.
Поклала слухавку. Кирило передзвонив, вона скинула. Написав повідомлення: «Олю, давай поговоримо нормально». Вона не відповіла. Вимкнула звук, поклала телефон екраном вниз.
Вночі Ольга спала погано. Прокидалася від кожного шурхоту, вслухалася. Снилися кошмари: свекруха забирає дитину, несе. Ольга біжить слідом, кричить, але голос не звучить. Вранці встала розбита, з головним болем. Ледве доїхала до роботи. Весь день просиділа як у тумані, механічно виконуючи завдання. Марина кілька разів питала, чи все в порядку. Ольга кивала не дивлячись.
Увечері, коли поверталася додому, побачила біля під’їзду Людмилу Федорівну. Свекруха стояла, спершись на машину, курила. Побачила Ольгу, викинула сигарету, пішла назустріч.
— Треба поговорити.
— Нам нема про що говорити.
— Ще й як є. Я тут подумала… може, ти права. Може, я справді занадто лізу у ваше життя. Давай почнемо з чистого аркуша.
Ольга зупинилася, подивилася на свекруху підозріло. Та усміхалася, але усмішка не доходила до очей.
— Що ви хочете насправді?
— Просто поговорити. Без сварок, без претензій. Піднімемося до тебе, вип’ємо чаю.
— Ні.
— Олю, я прошу. Давай хоч спробуємо налагодити стосунки. Заради Кирила, заради онука.
Ольга вагалася. З одного боку, не хотілося пускати свекруху в дім. З іншого — може, справді варто спробувати поговорити, раз уже справа дійшла до такого?
— Добре. П’ятнадцять хвилин, не більше.
Вони піднялися в квартиру. Ольга увімкнула світло, пройшла на кухню. Поставила чайник, дістала чашки. Людмила Федорівна сіла за стіл, озирнулася.
— Чистенько у вас, я завжди казала. Хороша господиня з тебе.
Ольга не відповіла, розлила чай, сіла навпроти.
— Говоріть.
— Добре. Я розумію, що була неправа. Не треба було лізти у ваші справи, ритися в речах. Пробач.
— Добре.
— Але ти теж повинна зрозуміти. Я переживаю за сина, за вас. Хочу, щоб у вас все було добре. Щоб грошей вистачало. Щоб дитина ні в чому не мала потреби.
— Ми впораємося.
— Звичайно, впораєтеся. Але допомога зайвою не буде. Ось я тут подумала… У мене є знайома. Вона в декреті сидить, продає дитячі речі. Майже нові, недорого. Можу тебе з нею звести.
— Дякую, я сама розберуся.
— Ну добре, добре. Просто хотіла допомогти. — Людмила Федорівна відпила чай, поставила чашку. — А де ти гроші-то ховаєш? У банку? Чи вдома?
Ольга насторожилася.
— Навіщо вам знати?
Коментування закрито.