— Ні. Просто вирішила навідати. Продуктів привезла.
— Ах ти розумниця! Проходь, чай поставлю.
Ольга зайшла, скинула черевики. Пройшла на кухню, поставила сумку на стіл. Озирнулася. У кутку стояв холодильник. Великий, білий, двокамерний. Новий. Значить, справді купила. Людмила Федорівна заметушилася, дістала чашки, заварила чай. Ольга сіла, розклала продукти.
— Який холодильник хороший, — сказала вона, — місткий.
— Так, нарешті купила. Старий зовсім помер, майстер навіть дивитися не став. Сказав, тільки викинути. Цей на виплат взяла. Плачу по п’ять тисяч на місяць.
— А перший внесок великий був?
— Тридцять тисяч. Ти ж пам’ятаєш, я у вас просила.
Ольга кивнула. Значить, не збрехала. Холодильник справді купила. Але осад залишився. Чомусь здавалося, що свекруха гроші на щось інше витратила. Вони пили чай, Людмила Федорівна розпитувала про роботу, про Кирила. Ольга відповідала коротко. Потім свекруха нахилилася, стишила голос.
— Слухай, Олю, я тут подумала щодо того відрахування. Може, ти все-таки покажеш виписку? Я справді хочу допомогти, раптом там дійсно щось повернуть.
— Людмило Федорівно, я вже казала, відрахування так не працює. Не потрібна виписка.
— Ну чому ти така вперта? Я ж добра хочу.
— Дякую, але не треба.
Обличчя свекрухи потемніло. Вона відставила чашку, склала руки на столі.
— Ти щось приховуєш?
— Що? — Ольга насупилася.
— Ну, раз не хочеш виписку показати, значить, щось приховуєш. Може, гроші кудись витрачаєш? На себе? На щось, про що Кирилу знати не треба?
Ольга відчула, як усередині закипає злість. Взяла сумку, встала.
— Я нічого не приховую. Просто не вважаю за потрібне обговорювати свої фінанси. До побачення.
— Олю, ти куди? Я ж не хотіла тебе образити!
Але Ольга вже йшла до дверей. Одяглася, вийшла і грюкнула дверима. Спустилася сходами, сіла в машину. Руки тремтіли. Сіла за кермо, глибоко вдихнула. Спокійно, все нормально. Просто свекруха полізла не у свою справу.
Увечері Кирило повернувся похмурий. Кинув телефон на стіл. Подивився на Ольгу важко.
— Мати дзвонила. Сказала, ти до неї приїжджала і нагрубила.
— Я не грубила. Я просто відмовилася обговорювати свої фінанси.
— Чому? Вона ж мати. Моя мати.
— І що? Це означає, вона має право контролювати, куди я витрачаю свою зарплату?
— Вона не контролює. Вона просто хотіла допомогти.
— Кириле, — Ольга встала, підійшла до нього. — Навіщо твоїй матері знати, скільки грошей у мене на картці?
— Не знаю. Може, справді відрахування якесь. Або вона переживає, що ми в боргах.
— Ми не в боргах. У нас все нормально.
— Тоді чому ти не можеш просто показати виписку? Що тобі варто?
Ольга стиснула губи. Пояснювати марно. Він не зрозуміє. Або не захоче зрозуміти.
— Тому що це моя особиста інформація. І я не зобов’язана ділитися нею ні з ким.
Кирило махнув рукою, відвернувся.
— Роби що хочеш. Тільки не ображай матір.
Він пішов у кімнату. Ольга залишилася на кухні, відчуваючи, як усередині росте глуха образа. Чому він завжди на її боці? Чому не може хоч раз стати на бік дружини?
Наступні дні пройшли в напруженій мовчанці. Кирило йшов на роботу рано, повертався пізно. Ольга теж намагалася затримуватися в офісі, щоб менше часу проводити вдома. Вони майже не розмовляли. Тільки за необхідності. Людмила Федорівна більше не дзвонила. Але Ольга відчувала: це затишшя перед бурею. Свекруха не з тих, хто просто відступає.
Через тиждень, у п’ятницю ввечері, Ольга прийшла додому і виявила, що в квартирі хтось був. Нічого не зникло, але речі були зрушені. Книги на полиці стояли не так. У шафі одяг висів в іншому порядку. Ольга пройшлася кімнатами, перевірила. У спальні комод був прочинений. Вона точно пам’ятала, що вранці закрила його. Серце впало. Хтось рився в їхніх речах. Хто? Кирило? Ні, він на роботі весь день. Тоді хто?
Вона дістала телефон, подзвонила Кирилу.
— Ти вдома був удень?
— Ні, на об’єкті. А що?
— Хтось заходив у квартиру. Речі переставлені.
— Що? Може, тобі здалося?
— Ні, не здалося. Комод відкритий, книги зрушені. Хтось шукав щось.
Кирило помовчав.
— Може, мати заходила. Я їй ключі про всяк випадок давав.
Ольга завмерла.
— Ключі? Твоя мати має ключі від нашої квартири?
— Ну так. На випадок, якщо нам щось потрібно буде, вона допоможе.
— І ти мені не сказав?
— Забув. Це ж давно було.
Ольга поклала слухавку, не попрощавшись. Руки тремтіли від злості. Людмила Федорівна заходила в їхню квартиру і рилася в речах. Шукала гроші. Або виписку, або щось ще. Ольга швидко пройшла в коридор. Встала на стілець. Відкрила антресоль. Полізла рукою в глибину. Намацала коробку. Витягла. Відкрила кришку. Гроші на місці. Сорочечки теж. Все ціле. Свекруха не дісталася. Поки що. Ольга сховала коробку назад. Злізла зі стільця. Треба щось робити. Не можна, щоб у Людмили Федорівни були ключі. Це вже вторгнення в особистий простір.
Коли Кирило повернувся, Ольга зустріла його в коридорі.
— Забери ключі у своєї матері.
— Що?
— Ключі. Я не хочу, щоб вона заходила сюди без дозволу.
— Олю, ти чого? Вона ж не зі зла. Може, справді щось потрібно було?
— Що їй могло знадобитися в нашій спальні? У комоді? У шафах?
— Звідки я знаю? Може, шукала, де рушники лежать? Або ще щось?
— Кириле, твоя мати шукала у нас гроші. Або докази, що я їх кудись витрачаю. Вона мені не вірить. І ти, схоже, теж.
— Я тобі вірю.
— Тоді забери в неї ключі.
Кирило провів рукою по обличчю, важко зітхнув.
— Гаразд, поговорю з нею.
Але Ольга знала: він не поговорить. Або поговорить так, що нічого не зміниться. Людмила Федорівна залишиться з ключами, буде продовжувати заходити, перевіряти. І рано чи пізно знайде коробку.
Наступного ранку Ольга прокинулася з нудотою. Ледве добігла до ванної, її вирвало. Стояла, тримаючись за раковину, відчуваючи слабкість. Токсикоз. Лікарка попереджала: перший триместр — найважчий.
Кирило постукав у двері.
— Ти в порядку?
— Так, просто щось не те з’їла.
— Може, лікарю подзвонити?
— Не треба, саме пройде.
Вона вмилася, вийшла. Кирило дивився стурбовано.
— Ти бліда. Може, на роботу не ходи сьогодні?
— Ні, у мене звіт треба здати. Поїду.
Цілий день Ольгу нудило. Вона пила воду маленькими ковтками, їла сухарики, намагалася не дихати різкими запахами. Колеги питали, чи все в порядку. Вона кивала, усміхалася: «Так, все чудово». Увечері заїхала в аптеку, купила вітаміни для вагітних. Фармацевт привітала, дала ще брошуру про харчування та режим дня. Ольга засунула все в сумку, поїхала додому.
Вдома Кирила не було. Записка на столі: «Поїхав до матері, вона погано себе почуває. Повернуся пізно». Ольга зім’яла папірець, викинула. Звичайно, мати погано себе почуває. Завжди, коли потрібно, погано себе почуває.
Сіла на диван, дістала телефон, відкрила калькулятор, почала рахувати. 50 тисяч уже є. Якщо щомісяця відкладати по 15, то через пів року буде ще 90. Разом 140. Мало. Треба більше. Вона відкрила банківський додаток, подивилася на баланс. Після зарплати і всіх витрат залишилося 20 тисяч. Можна зняти ще 10. Залишити 10 на поточні витрати. Щомісяця так робити, знімати половину залишку, ховати — до пологів набереться. Ольга записалася на завтра на УЗД. Перше, важливе. Побачить дитину, почує серцебиття. Лікарка сказала, у 6 тижнів уже чутно.
Кирило повернувся за північ. Ліг поруч, обійняв.
— Як мати? — запитала Ольга в темряву.
— Та нічого серйозного, тиск скакав. Я їй таблетки купив, посидів трохи.
— Вона про ключі запитала?
Коментування закрито.