— Не сьогодні.
Свекруха розвернулася, пішла до сходів. Біля перил зупинилася, обернулася.
— Знаєш, Кирилку, я все життя тебе ростила одна. Батько кинув, коли тобі три роки було. Я працювала на двох роботах, щоб ти ні в чому не мав потреби. Вчила, одягала, годувала. А ти тепер мене виставляєш за двері. За якусь бабу, яка тобі мізки промила!
— Мамо, це не «баба», це моя дружина. Мати моєї дитини. І так, я вибираю її. Тому що вона права, а ти — ні.
Людмила Федорівна схлипнула, витерла очі хустинкою.
— Пошкодуєш. Коли я помру, пошкодуєш, що так зі мною.
— Не треба драми. Ти не помираєш. Ти просто злишся, що більше не можеш усім керувати.
Свекруха грюкнула дверима під’їзду, її кроки затихли на сходах.
Кирило зачинив двері квартири, притулився до них чолом. Постояв так хвилину, потім повернувся до Ольги.
— Правильно я зробив?
— Так.
— Мені важко. Вона ж справді мене одна ростила, багато чим пожертвувала.
— Знаю. Але це не дає їй права керувати твоїм життям. Нашим життям.
Кирило кивнув. Взяв пакет з в’язаними речами, поніс у спальню. Ольга пішла за ним. Вони разом розібрали подарунки. Шкарпетки справді були зв’язані старанно. З любов’ю. Маленькі, теплі, зворушливі.
— Вона старалася, — сказав Кирило тихо. — Хоч і невміха у в’язанні, так, старалася. Може, коли дитина народиться, вона зміниться? Зрозуміє, що кордони треба дотримуватися?
Ольга знизала плечима.
— Можливо. А може, ні. Час покаже.
Кирило поклав шкарпетки в комод поруч з іншими дитячими речами. Закрив ящик, повернувся до Ольги.
— Дякую, що даєш мені шанс. Я не підведу, обіцяю.
— Я не даю шанс, — відповіла Ольга. — Я просто намагаюся зберегти сім’ю. Для дитини. Для нас.
Він обійняв її обережно, дбайливо, ніби боявся зламати. Ольга не відсторонилася, притулилася, заплющила очі. Втомилася. Але вперше за довгий час відчувала — не одна.
Минув тиждень. Життя увійшло в нову колію. Кирило працював, Ольга теж. Вечорами вони разом вечеряли, дивилися фільми, обговорювали, що ще потрібно купити для дитини. Людмила Федорівна не дзвонила, не приходила. Ніби розчинилася. Ольга записалася на курси для вагітних. Кирило пішов з нею, сидів на задній парті, слухав про дихання, перейми, партнерські пологи. Після заняття інструктор похвалила: «Рідко чоловіки ходять, молодці».
На черговому УЗД лікарка сказала, що все йде добре. Дитина розвивається правильно, серцебиття відмінне. Запитала, чи хочуть дізнатися стать. Ольга подивилася на Кирила. Він знизав плечима: «Як хочеш».
— Хочемо, — сказала Ольга.
— Хлопчик, — усміхнулася лікарка. — Вітаю.
Кирило видихнув, усміхнувся широко, по-хлоп’ячому.
— Хлопчик… Син.
І він обійняв Ольгу прямо в кабінеті, міцно, радісно.
— Олю, у нас буде син!
— Так, буде.
Вони вийшли з клініки, сіли в машину. Кирило завів двигун, але не поїхав. Сидів, поклавши руки на кермо, і дивився прямо перед собою.
— Я буду хорошим батьком, — сказав він тихо. — Не таким, як мій, не кину, не піду. Буду поруч, завжди.
— Знаю.
— І матері не дам лізти у виховання. Це наш син, ми вирішуємо, як його ростити.
— Згодна.
Він повернувся до неї, взяв за руку.
— Пробач мені. За все. За те, що не відразу зрозумів, на чиєму боці повинен бути.
Ольга стиснула його пальці у відповідь. Вперше за ці дні.
— Я прощаю, але не забуваю. Пам’ятай про це.
— Пам’ятаю. І не повторю.
Вони поїхали додому. Дорогою зупинилися в магазині, купили продуктів. Кирило ніс важкі пакети, Ольга — легкі. Піднялися в квартиру, розклали покупки. Приготували вечерю разом. Він різав овочі, вона варила суп. Увечері, коли вже лягли спати, Кирило повернувся в їхнє ліжко. Ольга не заперечувала. Він обійняв її зі спини, поклав руку на живіт.
— Привіт, синку, — прошепотів він у темряву. — Це тато. Я на тебе чекаю. Дуже чекаю. Обіцяю, що буду захищати тебе і маму. Завжди. Від усіх. Навіть від бабусі, якщо знадобиться.
Ольга заплющила очі, накрила його руку своєю. Не все ще зажило. Рани були свіжі, глибокі, але вони затягувалися. Повільно, але вірно.
Через кілька днів прийшло повідомлення від Людмили Федорівни: «Кирилку, як справи? Я сумую. Може, зідзвонимося?».
Кирило показав Ользі. Вона знизала плечима:
— Вирішуй сам.
Він набрав номер, увімкнув гучний зв’язок. Людмила Федорівна відповіла на першому гудку.
— Синочку, як я рада! Як ти? Як Оля? Як онучок?
— Все добре, мамо. Дізналися стать. Хлопчик буде.
— Хлопчик! О, як чудово! Я так мріяла про онука! Слухай, давай я приїду. Речі ще дов’яжу. Допоможу вам з ремонтом у дитячій.
— Мамо, стоп. Ми не робимо ремонт. І допомога нам поки не потрібна.
— Як не потрібна? А хто сидіти буде, коли Оля на роботу вийде? Наймете няню? Чи я візьму відпустку? Навіщо няні платити, коли я безкоштовно можу?
Коментування закрито.