Ліна підняла рюкзак, поправила пасмо волосся, що вибилося, і пішла до виходу. Їй не хотілося ні розмов, ні випадкових знайомств, ні вражень. Лише тиші. Лише крісла. Лише можливості заплющити очі хоча б на кілька годин.
Економклас здавався їй зараз майже розкішшю. Тісно, душно, незручно — та яка різниця? Головне, не відділення реанімації. Не тривожний виклик. Не обличчя пацієнта, який намагається втриматися за життя. Не телефон, що може задзвонити будь-якої миті й знову повернути її туди, звідки вона так відчайдушно хотіла вирватися.
Біля виходу її зупинила бортпровідниця. Жінка з ідеальною укладкою й ввічливою усмішкою подивилася на посадковий талон, потім підвела очі.
— Пані Ліно? — уточнила вона.
Ліна здивовано кивнула.
— Так. Щось не так?
Бортпровідниця ледь пом’якшила усмішку, ніби заздалегідь перепрошувала.
— Сталася зміна. Ваше місце перепризначене.
Ліна не відразу зрозуміла.
— У якому сенсі перепризначене?
Утома на мить відступила. Слово прозвучало дивно і навіть тривожно.
— Через переповнення салону нам довелося змінити розсадку, — пояснила бортпровідниця. — Ваше попереднє місце посяде жінка з немовлям. Якщо ви не проти, ми пропонуємо вам місце в бізнес-класі.
Ліна кілька разів кліпнула.
— У бізнес-класі? Мені?
Вона перепитала майже машинально, певна, що недочула. Але бортпровідниця вже простягала їй новий посадковий талон.
Ліна взяла його, дивлячись на цифри й літери так, ніби це був не документ, а якийсь дивний жарт долі.
— Дякую, — тільки й змогла видихнути вона.
Мабуть, в інший день вона б усміхнулася, зраділа, навіть засміялася б від несподіванки. Але зараз організм був настільки виснажений, що міг видати лише слабку, загальмовану реакцію. Радість прийшла ніби крізь ватяне скло — приємна, але далека.
У бізнес-класі було тихо. Не так, як у звичайному салоні, де люди квапляться, штовхаються ліктями, шукають місце для сумок і роздратовано перемовляються. Тут усе рухалося повільніше, м’якше, ніби літак ще до зльоту відокремився від решти світу.
Пахло не розігрітою їжею з пластикових контейнерів, а кавою, прянощами й дорогою чистотою. З нею розмовляли так шанобливо, ніби вона була важливою гостею, а не жінкою, яка пів доби тому міняла крапельниці, заповнювала карти й ледь не заснула в кімнаті персоналу.
Цей контраст був майже болісним.
Ліна знайшла своє місце біля вікна, опустилася в широке крісло й із насолодою відчула, як м’яка спинка приймає її втомлене тіло. Їй здавалося, що якщо зараз хтось попросить її встати, вона просто розплачеться.
Аби тільки ніхто не говорив. Аби тільки ніхто нічого не питав. Аби тільки дали заплющити очі.
Вона пристебнулася, відкинулася назад і дозволила повікам опуститися. Літак ще навіть не почав рухатися, а сон уже тягнув її вниз — важкий, густий, невідворотний.
І саме тоді поруч хтось зупинився.
Вона не почула кроків. Радше відчула зміну повітрям, шкірою, якимось глибинним інстинктом. Простір навколо став щільнішим, як перед грозою. До неї долинув запах дорогого чоловічого парфуму — гіркуватий, теплий, із пряною нотою. Він несподівано прорізав її дрімоту й змусив розплющити очі.
Ліна підвела погляд і завмерла.
Перша думка була короткою: небезпечний.
Друга прийшла відразу слідом: надто вродливий, щоб бути звичайним.
Біля сусіднього крісла стояв високий чоловік в ідеально посадженому темному костюмі. Він говорив із бортпровідником тихо, майже не рухаючись, але навколо нього все одно ніби утворювалося окреме поле. Різкі риси обличчя, темне волосся, глибокі очі, в яких холод змішувався з увагою. Його краса не була м’якою чи прихильною. У ній відчувалася сила.
Такий чоловік не просто привертає погляди.
Він займає простір, як територію.
Він сів поруч без метушні, спокійно й упевнено. Так сідають люди, звиклі до того, що світ поступається їм дорогою ще до того, як вони щось скажуть.
Ліна відвернулася до вікна, намагаючись не дивитися надто очевидно. У голові промайнуло одне бажання: аби тільки він не заговорив.
Але доля, як з’ясувалося пізніше, тієї ночі вже вирішила інакше.
Чоловік повернув голову й подивився на неї. Не побіжно, не випадково, а повільно й уважно. Так, ніби за кілька секунд устигав помітити те, чого інші не бачили роками. Від цього погляду Ліна мимоволі напружилася.
— Ви дуже втомилися, — сказав він.
Це прозвучало не як запитання. Радше як висновок.
Голос у нього був низький, оксамитовий, спокійний, але з тією владною нотою, яка видає людину, звиклу не вмовляти, а розпоряджатися.
Ліна відчула, як усередині піднімається роздратування, змішане з ніяковістю. Вона терпіти не могла, коли незнайомі люди так легко зчитували її стан. Особливо такі чоловіки — упевнені, зібрані, з холодним розумом у погляді. Вони ніби одразу знаходили тріщини. А сьогодні вона вся була однією суцільною тріщиною.
— Довгий день, — коротко відповіла вона, намагаючись поставити крапку в розмові.
— Один довгий день не робить людину такою, — спокійно промовив він. — Але я не заважатиму, якщо ви хочете мовчати.
Він відвернувся до вікна….
