Без образи. Без нав’язливості. Без спроби продовжити розмову. Надто рівно, надто спокійно, майже байдуже.
І чомусь саме це зачепило її сильніше, ніж якби він почав чіплятися з розпитуваннями.
Йому справді байдуже, подумала Ліна з несподіваним подивом.
Літак почав повільно вирулювати. Світло в салоні приглушили. М’який голос бортпровідниці попросив пасажирів пристебнути ремені. Ліна зробила це автоматично й мимоволі помітила, як чоловік поруч поклав руку на підлокітник. Рух був упевненим, але пальці на мить стиснулися трохи сильніше.
Він нервує? Чи просто не такий кам’яний, яким здається?
Думка майнула й зникла.
Двигуни загуділи сильніше. Літак набирав швидкість. Тіло звично притисло до крісла, і Ліна стиснула підлокітник. Вона не боялася літати, але момент зльоту завжди змушував серце завмерти. Щоразу їй здавалося, ніби весь світ на кілька секунд перестає бути надійним.
Чоловік поруч навіть не ворухнувся. Він дивився просто перед собою, занурений у свої думки, ніби зліт, шум, швидкість і висота не мали до нього жодного стосунку.
Коли літак вирівнявся й пішов у нічне небо, в салоні стало спокійніше. Бортпровідниця запропонувала напої. Ліна взяла воду. Чоловік — чорну каву.
Хвилини потяглися в’язко й тихо.
Утома знову накривала її, тепла, важка, липка, як ковдра після нічного чергування. Вона відкинула голову на спинку крісла, прикрила очі й спробувала втриматися хоча б на межі бадьорості. Але тіло вже більше не підкорялося.
— Ви летите додому? — раптом спитав він.
Ліна ледь чутно зітхнула. Отже, розмова все-таки не закінчилася.
— Так, — відповіла вона, не розплющуючи очей. — На кілька днів до рідних.
Він ледь кивнув.
— Добре, коли є куди повертатися.
Фраза прозвучала тихо. Майже розчинилася в гулі літака. Але в ній було щось дивне. Ніби він говорив не про неї, а про себе. І там, у цьому «про себе», було порожньо.
Ліна розплющила очі й сама здивувалася тому, що спитала:
— А ви?
— Робота, — коротко відповів він.
Він не став пояснювати, яка саме. І Ліна відразу зрозуміла: питати далі не варто.
Вона знову заплющила очі.
Свідомість попливла. Звуки стали віддалятися. Запах кави поруч, м’який шум салону, ледь чутні кроки бортпровідниці десь у проході — все змішалося в одну теплу, тягучу хвилю.
Літак перетворився для неї на капсулу, де нарешті не треба було бути сильною.
Сон прийшов різко, без попередження. Ніби весь цей час стояв поруч і лише чекав, коли вона здасться.
Вона прокинулася від ледь помітного руху.
Спершу не зрозуміла, де перебуває. Лише відчула тепло поруч, рівне дихання, чужі груди зовсім близько й тканину дорогого піджака під щокою. Ліна розплющила очі — і тієї ж миті вся сонна каламуть зникла.
Вона спала на ньому.
Не просто трохи нахилилася. Не випадково торкнулася плечем. Вона справді заснула, уткнувшись обличчям у плече незнайомого чоловіка, який ще недавно здався їй небезпечнішим за саму ніч.
Ліна різко випросталася так швидко, що ледь не вдарилася об спинку крісла. Щока ще пам’ятала м’яку тканину його костюма, а тіло — чуже тепло. Від цього стало нестерпно ніяково.
— Вибачте! — видихнула вона, відчуваючи, як обличчя заливає жаром. — Я… я не зрозуміла, як так вийшло. Я не хотіла.
Чоловік подивився на неї спокійно. У його погляді не було ні насмішки, ні роздратування, ні двозначного інтересу. Він просто відзначив те, що сталося, як факт.
— Ви були надто втомленою.
І знову це відчуття — ніби він бачить її наскрізь. Не лише втому, а й спробу триматися, і сором, і роздратування на власну слабкість.
— Я можу пересісти, якщо вам неприємно, — швидко сказала вона.
— Навіщо?
Запитання прозвучало рівно, майже холодно.
Ліна розгубилася.
— Ну… я вам заважала.
— Ні, — відповів він. — Ви нікому не заважаєте.
Ця стриманість збивала її з пантелику сильніше, ніж будь-яке залицяння. Інший чоловік, можливо, пожартував би, спробував би фліртувати, зробив би з цього незручну сцену. Цей — нічого. Ні зайвого руху, ні спроби наблизитися, ні показової дистанції. Лише спокійна межа, залізна й ясна.
— Мене звати Ліна, — сказала вона, вирішивши бодай повернути ситуації людський вигляд. — Повністю — Ангеліна. Але так мене майже ніхто не називає.
Він уперше подивився на неї не побіжно, а по-справжньому. Глибоко, прямо, ніби запам’ятовував не ім’я, а саму її суть.
— Самір, — промовив він. — Радий знайомству…
