— Тоді дай мені слово.
— Слово?
— Не родинну клятву. Не красиву фразу з вашого світу. Людське слово. Просте. Без титулів. Ти чоловік. Я жінка. Ми поруч. Не вище й не нижче. Скажи те, що зможеш виконати.
Самір повільно поклав долоню їй на шию. Не як господар. Як людина, для якої цей дотик уже був вибором.
— Даю слово, — промовив він. — Я не дозволю нікому забрати тебе проти твоєї волі. Якщо ти зі мною, я йду до кінця.
Ліна прошепотіла:
— І я.
У цю мить не було поцілунку. Не було гучного зізнання. Але зв’язок між ними став реальним. Не романтичною грою, не випадковим притяганням, а чимось доленосним.
І саме тоді в іншому крилі будинку пролунав короткий різкий сигнал.
Охорона відреагувала миттєво. Коридором понеслися швидкі кроки. Удалині пролунали команди чужою мовою.
Ліна обернулася.
— Що це?
Обличчя Саміра змінилося відразу.
— Вони почали раніше, ніж я очікував.
— Хто вони?
Він подивився їй просто в очі.
— Ті, хто прийшов по мене. А тепер — по нас.
Гра закінчилася.
Почалася війна.
Сигнал тривоги був негучним.
Але саме від цієї стриманості по шкірі пішов холод. Це був не звук хаосу, не виття сирени, не панічний крик техніки. Це був короткий, сухий сигнал протоколу. Такий вмикають не тоді, коли загроза десь поруч, а коли вона вже всередині периметра.
Двері вітальні розчинилися.
Увійшли двоє охоронців. Обличчя в обох були напружені, рухи швидкі, але точні. Жодної метушні. Жодного зайвого слова. Вони чекали наказу.
— Доповідь, — коротко кинув Самір.
— Порушення периметра із західного боку, — відповів один. — Четверо. Озброєні. Координація йде ззовні. Часу мало.
— Цивільні зони?
— Закриті. Виходи перекриті. Але вони рухаються до центру.
Ліна відразу зрозуміла: центр — це тут.
Вона слухала й відчувала, як усередині піднімається крижана хвиля. Їй хотілося б злякатися голосно — закричати, заплакати, вчепитися в щось, — але тіло чомусь завмерло. Паніка не прийшла. Натомість була дивна, майже болісна ясність.
Вона дивилася на Саміра.
Поки він тримає себе в руках, вона витримає.
А він тримав.
— Ліно, — сказав він, повертаючись до неї.
Вона випросталася.
— Зараз ти слухаєш мене й виконуєш усе без суперечок. Не тому, що я командую, а тому що інакше не зможу тебе прикрити. Зрозуміла?
Вона кивнула. Голос виходив важко.
— Зрозуміла.
— Добре.
Він узяв її за руку. Міцно, але не грубо.
— Ідемо.
Охоронці рушили першими. Самір ішов збоку. Ліна опинилася між ними, наче в живому коридорі. Вони не бігли, але рухалися швидко. Надто швидко для звичайної прогулянки, надто спокійно для втечі.
Вона раптом зрозуміла: ціль, що біжить, стає вразливою.
Кожен крок, кожен поворот, кожен короткий погляд охоронців здавався частиною заздалегідь відпрацьованого механізму. Все відбувалося ніби в уповільненій зйомці. Світло на стінах. Відображення їхніх постатей у склі. Її власне дихання, надто часте. Пальці Саміра, що стискають її долоню.
Десь у глибині резиденції пролунав глухий удар.
Метал.
Падіння.
Короткий вигук.
Шурхіт рації.
Ліна здригнулася, але Самір не зупинився.
— У нас менше хвилини, — сказав один з охоронців. — Вони прорвалися через внутрішній коридор. Нижній виїзд вільний, але ненадовго.
Самір різко звернув праворуч, тягнучи Ліну за собою.
Вони спустилися вузькими металевими сходами, зовсім не схожими на парадні простори нагорі. Тут зникли мармур, скло, м’яке світло. Залишилися бетон, сталь, сірі лампи й запах холодного повітря. Тунель безпеки. Прихована частина дому, якої гості ніколи не бачать.
Ліна вперше по-справжньому усвідомила: у житті Саміра війна існувала завжди. Просто раніше вона була схована за дорогими костюмами, спокійним голосом і бездоганною ввічливістю.
Один з охоронців відчинив важкі двері.
І в цю мить у кінці коридору гримнуло.
Коротка черга.
Різка, суха, без попередження.
Ліна інстинктивно пригнулася.
— Назад! — наказав Самір.
Охоронці миттєво перебудувалися.
— Сектор перекритий, — кинув один. — План третій.
Ліна подивилася на Саміра.
— Що означає план третій?
— Альтернативний маршрут.
— Наскільки поганий?
Він зустрів її погляд.
— Доведеться вийти через відкритий простір.
Вона ковтнула. У горлі стало сухо.
— Я витримаю.
Самір кивнув.
— Знаю.
Вони рушили далі іншим ходом. Сходи вивели їх до технічних дверей, за якими вже відчувалося гаряче нічне повітря. Охоронець приклав картку, замок коротко пискнув, і двері розчинилися.
Ніч ударила в обличчя теплом.
Удалині за периметром мерехтіли вогні міста — красивого, спокійного, чужого. Але реальність була не там. Вона була тут, у дворі резиденції, де тіні рухалися швидше, ніж мають рухатися тіні.
— Вниз, — різко сказав Самір.
Ліна пригнулася…
