Він не відповів одразу. Але й не закрився.
— Питайте.
— Ніна Василівна казала, що вона була вчителькою. Що любила книжки. — Катя трохи помовчала. — Вона часто говорила про вас.
Щось промайнуло його обличчям, швидко, як тінь від хмари.
— Що говорила?
— Що ви вмієте все робити самі. Що з дитинства, якщо взялися, то зробите. Катя дивилася на нього рівно. — Ніна Василівна передавала. Людмила Сергіївна говорила їй це вже незадовго до смерті.
Олексій поставив пляшку на сходинку поруч із собою. Дивився на поле.
— Ми посварилися з нею за півтора року до її смерті, — сказав він. Голос був рівний, але Катя вже вміла чути те, що за рівним голосом. — Через дрібницю. Вона сказала, що я став чужим. Я сказав, що в мене робота. Вона спитала, коли приїду. Я пообіцяв на Новий рік. Потім переносив. — Він зупинився. — Коли вона померла, я був у місті на перемовинах. Прилетів після похорону.
Катя не сказала «Я розумію» і не сказала «Ви не винні». І він був їй за це вдячний. Обидві ці відповіді були б брехнею.
— Ви тому хочете продати дім? — спитала вона.
Він повернувся до неї.
— Чому ви так думаєте?
— Бо деякі люди позбуваються того, на що їм боляче дивитися. Це не осуд, — додала вона відразу. — Я розумію. Я сама так робила.
Олексій довго мовчав.
— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Чесно. Я думав, що знаю. Приїхав із готовим рішенням. А тепер не знаю.
Десь збоку грюкнули двері, і за хвилину у двір влетіла Варя з пиріжком у кожній руці.
— Я принесла! — оголосила вона. — Ніна Василівна сказала, гаряче треба їсти одразу.
Вона простягнула по одному кожному. Олексій узяв. Пиріжок був із капустою, гарячий, трохи присипаний борошном. Він відкусив і раптом згадав. Мати робила точно такі самі. Точно таке саме тісто, точно така сама начинка. По неділях, у дитинстві. Він прибігав із вулиці, вона стояла біля плити, і весь дім пах ось цим.
Він жував і мовчав. І намагався не думати про те, скільки неділь він пропустив.
— Смачно? — спитала Варя.
— Смачно, — сказав він.
— Я сам ліпив один, — повідомила вона. — Ну, майже сам. Ніна Василівна трішки допомагала. Оцей. — Вона показала на пиріжок у руці Каті. — Там багато капусти, бо я люблю капусту.
Опівдні приїхав майстер з автосервісу, раніше обіцяного. Повозився з акумулятором хвилин сорок, замінив. Машина завелася з першого разу. Майстер поїхав.
Олексій стояв біля машини з ключами в руці. Технічно можна було їхати просто зараз. Він подивився на дім. На полагоджений паркан. На Варю, яка сиділа на ґанку й щось пояснювала Зайцеві Петі.
Він прибрав ключі в кишеню й пішов назад до хати. Поїде завтра. Ще один день нічого не вирішить.
Недільний вечір опускався на село повільно й спокійно. Олексій сидів на веранді з кухлем чаю, який принесла Катя. Мовчки, без коментарів. Просто поставила поруч і пішла назад до хати. Він не подякував одразу, а коли зібрався, вона вже зникла на кухні. Так і лишився винен.
Варя весь вечір була тиха. Це Олексій помітив першим, раніше за Катю. Дівчинка сиділа в кімнаті, не бігала, не щебетала про Зайця, не ходила слідом. Вечерю майже не їла. Поковиряла ложкою в тарілці з кашею й відсунула.
— Варю, три ложки хоча б, — сказала Катя.
— Не хочу. Голова болить.
Катя встала, приклала долоню до чола доньки, і обличчя в неї змінилося. Олексій бачив цю зміну. Секунда, коли мати розуміє, що щось не так, і всередині все збирається в точку.
— Ходімо ляжемо, — сказала вона спокійно.
Вона вклала Варю, повернулася на кухню по термометр. Олексій сидів біля столу, не йшов. Катя міряла температуру, стояла в дверях кімнати, дивилася на термометр. І з того, як вона його тримала, Олексій зрозумів усе раніше, ніж вона сказала…
