— Я ще подивлюся.
Олексій усміхнувся, вперше за весь день. Коротко, майже непомітно. І пішов коридором. За вікном, у сусідньому домі, жовте світло у вікні не гасло ще довго.
Ранок у суботу почався із запаху. Олексій прокинувся в чужій кімнаті. Вузьке ліжко, низька стеля, стара шафа з дзеркалом. І кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, не розуміючи, де він. Потім згадав. Малинівка. Дім Ніни Василівни. Учорашній вечір.
Запах ішов із кухні. Смажилися яйця. Пахло хлібом і чимось солодким, здається, варенням. Ніна Василівна вже була на ногах, хоча на старому настінному годиннику в коридорі було без чверті сьома.
Олексій умився, вдягнувся й вийшов до сніданку. Вони поїли майже мовчки. Ніна Василівна не вимагала розмов зранку. Це він теж пам’ятав. Після кави — розчинної, іншої в неї не було (він випив без заперечень) — він надягнув пальто й вийшов у двір.
Ранок був холодний, ясний. Трава біля паркану вкрилася памороззю. Небо блідо-блакитне, майже біле. Пахло димом із дров. Хтось у селі вже топив піч. Олексій постояв на ґанку, засунувши руки в кишені, подивився на материн дім.
Він спустився у двір, відчинив машину, дістав із заднього сидіння невелику валізу й ноутбук. Спробував завести — двигун кашлянув і замовк. Спробував іще раз. Тиша. Акумулятор, схоже, сів остаточно. Уночі температура опустилася, і старий акумулятор, який давно варто було замінити, не витримав.
Олексій витяг телефон. Одна поділка мережі, нестабільна. Подзвонив у найближчий автосервіс. За навігатором найближчий був у районному центрі, за 40 кілометрів. Майстер вислухав, сказав: «Раніше неділі не вийде, приїду до обіду».
Олексій погодився. Він застряг тут щонайменше на два дні.
Близько дев’ятої ранку двері сусіднього дому відчинилися, у двір вийшла Варя. У червоному комбінезоні, у шапці набік, із зайцем під пахвою. Озирнулася, побачила Олексія біля машини й діловито попрямувала до нього.
— Ти тут ночував? — спитала вона.
— У Ніни Василівни.
Варя кивнула, ніби це цілком пояснювало ситуацію.
— А машина зламалася?
— Акумулятор.
— Це серйозно?
— Ні. Полагодять.
— Добре. — Вона потупцяла поруч. — А ти снідав?
— Снідав.
— Мама варить кашу. Вона завжди варить багато каші. Хочеш?
— Дякую, я вже поїв.
Варя сприйняла це філософськи й переключилася на машину. Обійшла її довкола, торкнулася дзеркала, зазирнула у вікно.
— Велика, — констатувала вона. — У нас раніше теж була машина. Татова. Ми нею їздили до моря. — Вона помовчала. — Але це давно було.
Олексій не відповів. Він дивився на дівчинку й думав про те, що їй роки чотири, не більше. Вона каже «це давно було» з інтонацією, яка буває в людей, що багато чого пережили.
У дверях з’явилася Катя.
— Варю, я ж сказала: нікуди без дозволу.
— Я не нікуди. Я у двір.
— Це одне й те саме.
Катя накинула куртку, вийшла на ґанок. Подивилася на Олексія.
— Доброго ранку.
— Доброго, — відповів він. — У машини сів акумулятор. Майстер приїде в неділю. Я залишаюся ще на день-два.
Він сказав це прямо, без вибачень і без пояснень, просто як факт.
Катя кивнула.
— Зрозуміло. — Вона помовчала секунду. — Дім ваш. Якщо хочете повернутися, ми можемо перейти до Ніни Василівни.
— Не треба. Залишайтеся.
Це вийшло різкіше, ніж він планував. Катя знову кивнула й повела Варю снідати.
День минув у дивному, незручному спільному існуванні. Олексій обійшов дім ґрунтовно, з блокнотом, як звик на об’єктах. Оглядав фундамент, покрівлю, віконні рами, підлогу. Записував. Це була захисна реакція: коли не знаєш, що робити з чимось незрозумілим — займися тим, на чому знаєшся. Дах потребував часткового ремонту. Одне вікно в кухні розсохлося, тягнуло. Дошка в коридорі провалилася. Паркан біля городу завалився у двох місцях. Загалом дім тримався. Міцний був, рублений. Батько Олексія ще будував. Ось іронія…
