— Є.
Він кивнув. Сів у машину. Завів двигун.
Уже звертаючи на сільську вулицю, він подивився в дзеркало заднього виду. Катя й Варя стояли біля хвіртки. Варя махала обома руками. Катя просто стояла. Потім теж підняла руку — коротко, спокійно. Він звернув за ріг, і вони зникли з дзеркала.
Дорога до Києва забрала чотири години. Він їхав і думав не про роботу, не про справи, які накопичилися за ці п’ять днів. Думав про лист матері. Про Варин голос о 4 ранку: «Ви не йдете». Про те, як Катя поклала руку на його руку, легко, на секунду, і як це було більше, ніж будь-які слова втіхи, які він чув за останній рік.
До Києва він в’їхав о пів на другу. Місто зустріло його заторами, гудками, сірим небом. Він поставив машину в підземний паркінг, піднявся ліфтом у квартиру, зняв пальто й кілька секунд стояв у передпокої.
Квартира була така сама, як він її залишив. Чиста, правильна, тиха. Усе на своїх місцях. Жодних малюнків на холодильнику. Жодної чужої кави на столі. Жодного чийогось голосу з сусідньої кімнати.
Він пройшов у кабінет, поставив зайця на полицю поруч із монітором. Трохи криво, той завалювався набік, і підпер його книжкою. Сів. Відкрив ноутбук. Листи чекали з п’ятниці, понад сто непрочитаних. Він переглядав їх методично, відповідав на термінове, решту відкладав. Робота втягнула його одразу, як завжди. Вона вміла це робити, затягувати, не лишати зазорів для іншого. Але цього разу зазори лишалися.
У середу ввечері він подзвонив Артему Рябову.
— Артеме, вона подзвонила?
— Подзвонила, десь о третій. — Голос Рябова був діловий, звично спокійний. — Поговорили. Справа стандартна за формою, але чоловік упирається, це затягує. Я запросив документи. Думаю, три-чотири місяці — і закриємо. Ти впевнений щодо оплати?
— Упевнений.
— Льошо, вона хотіла сама оплатити. Наполягала.
— Знаю. Нехай платить половину, якщо хоче. Решту я.
Рябов помовчав секунду.
— Добре. Не моя справа. Працюю.
Наступного дня, у четвер, Олексій подзвонив у будівельну компанію, з якою працював уже кілька років. Попросив з’єднати з відділом, що займався заміськими об’єктами. Пояснив ситуацію: старий рублений дім, потрібна оцінка стану й кошторис на ремонт (покрівля, вікна, піч, загальні роботи).
— Коли потрібно? — спитав менеджер.
— Не терміново. Протягом місяця.
— Зробимо. Адреса?
Він продиктував адресу села Малинівка.
У п’ятницю ввечері подзвонила Катя. Він не очікував. Думав, вона напише. Але вона подзвонила.
— Олексію, добрий вечір. Не пізно?
— Ні. Як Варя?
— Здорова. Бігає. Ніна Василівна вчить її в’язати. Поки що виходить тільки плутанина з ниток. Але Варя дуже пишається. — Коротка пауза. — Я хотіла сказати… Рябов надіслав мені попередній план у справі. Він хороший юрист.
— Я знаю.
— Він каже, до Нового року закриємо. Якщо чоловік не влаштує ще одного перенесення.
— Влаштує — Рябов упорається.
— Я розумію. — Вона помовчала. — Я хотіла сказати дякую. Не за гроші. За те, що ви… — вона добирала слово. — За те, що ви пояснили мені, що я маю на це право. На нормальний результат. Це звучить дивно, мабуть.
— Не звучить.
— Мені довго казали, що я ні на що не маю права. Що сама в усьому винна. Що якщо я йду, значить, кидаю. Значить, погана мати.
Її голос лишався рівним, але Олексій чув за цією рівністю те, чого вона не говорила.
— Іноді починаєш вірити.
— Не вірте, — сказав він.
— Уже майже не вірю. — І майже непомітно, зовсім коротко, у голосі з’явилося щось тепле. — Варя просила передати, що Петя сумує.
— Петя в мене на полиці. У порядку.
— Вона зрадіє…
