— Я не продаю дім.
Катя дивилася на нього рівно, чекала продовження.
— Я ухвалив це рішення сьогодні вранці, — він склав руки на столі. — Це не через те, що ви тут. Це окремо. Просто не продаю. Не можу.
— Розумію, — сказала вона тихо.
— Це перше, — він подивився на неї просто. — Друге. Ваше розлучення. Я вчора ввечері додзвонився до Артема Рябова. Він юрист, спеціалізується на сімейному праві, працює в Києві. Я пояснив ситуацію. Він погодився взятися.
Катя відкрила рота й закрила. Помовчала.
— Олексію. Це дорого.
— Це моя справа.
— Ні. — Вона сказала це м’яко, але чітко. — Це не ваша справа. Я не можу дозволити вам оплачувати мого адвоката.
— Чому?
— Бо тоді я буду вам винна. А я не хочу знову бути комусь винна. — У її голосі не було агресії, тільки втома людини, яка добре знає, як починаються залежності. — Я п’ять років була винна чоловікові за квартиру, за стабільність, за те, що він терпить мої недоліки. Я не хочу більше цієї схеми ні з ким.
Олексій слухав. Не перебивав.
— Я чую вас, — сказав він, коли вона закінчила. — Я розумію, звідки це. — Він помовчав. — Але дозвольте мені сказати інакше. Я не пропоную вам борг. Я пропоную, щоб людина, яка вміє це робити, допомогла вам зробити те, на що ви маєте повне право: розлучитися з людиною, яка вам шкодила. Це не послуга. Це просто усунення несправедливості.
Катя дивилася на нього довго.
— Ви вмієте переконувати, — сказала вона нарешті.
— Це професійне. Я знаю.
Вона ледь усміхнулася краєм губ.
— Добре. Але з однією умовою.
— Слухаю.
— Я поверну гроші. Не одразу, але поверну. У мене з’явилися нові замовлення. Я зараз працюю більше. Поверну протягом року.
Олексій хотів сказати, що це не потрібно. Але подивився на неї, на це обличчя, в якому гідність була не позою, а чимось справжнім, вистражданим, і не сказав. Просто кивнув.
— Домовилися.
Вона видихнула, ледь помітно.
— Дякую, — сказала вона.
Удень Олексій узявся за хвіртку. Він з’їздив уранці в районний центр (машина тепер працювала справно), купив нові завіси, шурупи, антикорозійне просочення для дерева. Повернувся й працював години три. Варя крутилася поруч, подавала інструменти. Він якось сам собою почав її просити, і вона сприйняла це з цілковитою серйозністю.
— Оцей? — вона простягала шуруп.
— Оцей. Дякую.
— Будь ласка. — Секундна пауза. — Дядьку Льошо, а навіщо хвіртку лагодити, якщо ти поїдеш?
Олексій не зупинився, далі працював.
— Щоб вона не рипіла.
— Але ж ти не будеш чути.
— Хтось інший буде чути.
Варя обдумала це.
— Ми з мамою будемо чути, — підсумувала вона. — Ми поки тут.
— От саме.
Катя з’явилася у дверях із горнятками чаю години за дві. Поставила одне поруч з Олексієм, подивилася на хвіртку. Та вже висіла рівно, завіси блищали новим металом.
— Добре вийшло.
— Триматиметься, — сказав він.
Вона не пішла одразу. Обіперлася на одвірок, дивилася, як він закінчує. Варя на той час потягла зайця на веранду й там щось йому розповідала.
— Олексію, — сказала Катя. — Можна я спитаю про лист?
