Вона подивилася. Прочитала напис. Підвела погляд на нього, і в її очах було щось, чого він не міг назвати одразу. Не жаль. Щось складніше. Розуміння, може?
— Ні, — сказала вона тихо. — Я не заглядала за фіранки. — Вона простягнула конверт назад. — Візьміть. Це вам.
Він узяв.
— Я… — Він зупинився.
— Я вийду, — сказала Катя. — Варю, ходімо до Ніни Василівни. Вона обіцяла показати нам город.
— Але там же нічого дивитися! Усе вже прибрали, — долинуло з веранди.
— Вона каже, там ще морква лишилася.
— О, морква! — Варя з’явилася миттєво, вже в одному чоботі, з другим у руці. — Петя теж хоче моркву!
За хвилину вони пішли. Олексій чув, як грюкнула хвіртка. Він сів на стілець біля вікна, на той самий, материн. Тримав конверт на колінах. Дивився на своє ім’я, написане її рукою: Альоша.
Він упізнав почерк із першого погляду. Округлий, учительський, дуже чіткий. Вона завжди писала так, навіть у записках на холодильнику. Навіть у коротких повідомленнях. Почерк людини, яка ставилася до слів серйозно.
Він відкрив конверт. Усередині був один аркуш паперу, зошитовий, у лінійку, складений учетверо. Він розгорнув його. Лист був написаний від руки, на трьох сторінках, дрібно. Мати завжди писала багато, коли писала.
Що було в листі, лишилося між ним і нею. Він читав довго. Рази три перечитав окремі місця. За вікном світило неголосне вересневе сонце. Яблуня кидала на двір рідку тінь. Було тихо, тільки птахи десь за городом і далекий голос Варі з боку сусіднього двору.
Коли він нарешті склав лист і повернув у конверт, минуло, мабуть, пів години. Він сидів ще трохи, просто тримаючи конверт у руках. Потім підвівся, вийшов на веранду. Постояв, дивлячись на двір. На полагоджений ним учора паркан. На яблуню. На хвіртку, яка знову трохи перекосилася, — ту саму, яку мати просила полагодити три роки тому.
Він провів рукою по обличчю. Видихнув.
Коли Катя повернулася з Варею за пів години з пучком моркви, яку Ніна Василівна таки знайшла на городі, вона побачила Олексія біля хвіртки. Він стояв до неї спиною й дивився на завіси. Потім обернувся.
Катя побачила його обличчя й зрозуміла, що це інша людина. Не інша в сенсі чужа. Інша в сенсі та сама, тільки з якої щось зняли. Як знімають тягар, який носили так довго, що вже перестали помічати його вагу.
— Усе добре? — спитала вона.
— Так, — сказав він. — Треба полагодити хвіртку. Завіси розійшлися. — Він помовчав секунду. — Мати просила ще три роки тому.
Катя дивилася на нього.
— Полагодиш? — спитала Варя діловито.
— Полагоджу, — сказав він.
Вівторок почався ясно й холодно. Олексій прокинувся в Ніни Василівни. Він повернувся туди вночі, коли Варя вже міцно спала, і Катя відпустила його зі словами «ідіть, я впораюся». Він не сперечався. Ліг, але довго дивився в стелю.
Лист матері не відпускав. Не тиснув, не пік. Просто лежав усередині, як щось важке, але потрібне. Як камінь, який довго заважав, а виявилося, тримав. Він не розповів Каті, що було в листі. Вона не питала.
Але за сніданком вони знову опинилися за одним столом утрьох. Варя вимагала яєчню й ні на які компроміси не погоджувалася. Олексій упіймав себе на тому, що дивиться на цю картину інакше, ніж три дні тому. Три дні тому він бачив проблему. Чужих людей у своєму домі. Ситуацію, яку треба вирішити й поїхати. Тепер він бачив кухню, за якою хтось доглядав. Стіл, за яким хтось їв. Дім, у якому знову було життя.
Мати написала йому про це, не цими словами, але про це. Про те, що дім без людей не дім. Про те, що вона розуміла: він приїде колись і побачить порожнечу. І хотіла, щоб замість порожнечі він побачив щось живе. «Ти завжди вмів лагодити все, крім себе, Альошенько, — написала вона. — Я не в докір. Просто знай, що ламатися — це не слабкість. Це означає, що ти живий».
Він не збирався нікому це переказувати. Але воно в ньому лишилося, як цвях, забитий точно й надійно.
Після сніданку Олексій сказав Каті:
— Мені треба поговорити з вами. Серйозно.
Вона кивнула. Варя в цей момент тягла зайця на веранду дивитися на птахів, тож вони лишилися вдвох на кухні. Катя прибирала тарілки, але зупинилася, повернулася до нього.
— Я слухаю.
Він сів за стіл. Помовчав секунду, збираючись…
