— Нічого страшного.
— Це не відповідь.
Він подивився на неї. Вона дивилася в горнятко, але в голосі була та сама прямота, яку він уже встиг у ній помітити. Спокійна, без тиску, але справжня.
— Ні, не спав, — погодився він.
— Чому не пішли до Ніни Василівни?
Олексій помовчав секунду.
— Не хотів іти.
Катя кивнула, просто прийняла відповідь, не стала розгортати її в розмову. Це теж було в ній. Вона вміла не дотискати. Він цінував це, сам того не очікуючи.
Варя прокинулася близько дев’ятої. Вийшла на веранду, розпатлана, із зайцем під пахвою, у піжамі з ведмедиками. Зупинилася, побачила Олексія, анітрохи не здивувалася.
— Ти все ще тут, — констатувала вона.
— Усе ще тут.
— Добре. — Вона підійшла до матері, залізла їй на коліна. — Мамо, я їсти хочу.
— Це добрий знак, — сказав Олексій.
Катя усміхнулася, по-справжньому, вперше за ці дні. Не ввічливо й не стримано, а просто від полегшення. Усмішка змінила її обличчя, зробила молодшою, і Олексій упіймав себе на тому, що дивиться на неї на секунду довше, ніж треба. Він підвівся, забрав порожні горнятка й пішов на кухню: треба було чимось зайнятися.
Варю годували вівсяною кашею з варенням. Вона їла охоче, що остаточно підтверджувало, що криза минула. Олексій сидів навпроти й пив уже другу каву. Варя, жуючи, дивилася на нього ґрунтовно.
— Дядьку Льошо, — сказала вона. — Ти будеш жити тут?
— Ні, Варю. Я живу в Києві.
— А ми скоро теж поїдемо до Києва.
Катя трохи напружилася. Олексій помітив це з того, як вона поставила горнятко.
— Не знаю ще, — відповіла вона доньці рівно.
— Ніна Василівна каже, що в Києві дуже багато людей і всі поспішають.
— Так і є, — погодився Олексій.
— А тут ніхто не поспішає, — сказала Варя. — Мені тут подобається. Але я хочу в садок.
— Тут немає садка. Найближчий — у районному центрі, — підтвердила Катя. — Далеко.
Варя зітхнула з виглядом людини, що змирилася з несправедливістю світу, і повернулася до каші.
Після сніданку Катя лишилася з донькою на веранді. Варя зажадала малювати, і вони вмостилися вдвох з альбомом і олівцями. Олексій пішов у головну кімнату. Хотів ще раз оглянути вікно, яке розсохлося, прикинути, чи можна ущільнити самому, чи потрібен майстер. Він порався з рамою хвилин двадцять. Знайшов у сараї старий ущільнювач. Якось проклав. Не ідеально, але тягнути перестане. Потім випростався, обтрусив руки й озирнувся.
Кімната матері. Він стояв тут уже кілька разів за ці дні, але зараз уперше по-справжньому дивився. Не як інспектор із блокнотом, не в темряві з ліхтариком уночі біля ліжка хворої дитини. Просто дивився.
Ліжко з клаптиковою ковдрою. Буфет. Круглий стіл. Стілець біля вікна. Мати завжди сиділа на цьому стільці, коли читала. На столі стос зошитів, склянка з олівцями. Усе як було. Катя нічого не переставляла. Жила поруч із речами чужої людини акуратно, намагаючись не займати зайвого.
Олексій підійшов до вікна. За шибкою був двір, яблуня, поле вдалині. Він дивився на цей краєвид і розумів, що мати дивилася на нього щоранку. Багато років. Сама. Він потягнув фіранку, щоб перевірити, чи не тягне з цього вікна теж.
І щось упало на підвіконня. Він подивився вниз. Конверт. Він завалився за фіранку, мабуть, давно, бо на ньому лежав тонкий шар пилу. Звичайний білий конверт, незапечатаний. Олексій узяв його, перевернув. На конверті, материнською рукою, кульковою ручкою, крупно й чітко, було написано одне слово: «Альоша».
Він стояв і тримав конверт у руках. Потім вийшов у коридор.
— Катю.
Вона з’явилася з веранди швидко, за голосом, мабуть, відчула щось. Він простягнув конверт.
— Знайшов за фіранкою. Це не ви залишили?
