— Зрозумів. Дякую, Сергію.
— Звідки ти взагалі з сільською дитиною в неділю ввечері? — спитав Сергій без особливого здивування, радше з цікавістю.
— Потім розповім. Іще раз дякую.
— Гаразд. Дзвони, якщо що.
Олексій повернувся й передав Каті все дослівно. Вона дала Варі сироп. Дівчинка проковтнула, скривилася, знову заплющила очі. Катя виміряла температуру ще раз.
— 39,2.
— Обтираємо, — сказав Олексій.
Вони працювали вдвох. Він змочував рушник у прохолодній воді, вона обтирала лоб, шию, руки, ноги. Потім мінялися. Варя не прокидалася по-справжньому, тільки іноді щось бурмотіла. Один раз сказала «мамо» неголосно, і Катя відповіла: «Я тут».
О першій ночі температура почала знижуватися. 38,5. Потім 38 рівно. О другій ночі Катя опустилася на стілець біля ліжка, просто як мішок, як людина, у якої раптом скінчилися сили триматися. Олексій стояв біля вікна.
— Іде на спад, — сказав він.
— Бачу. — Вона потерла обличчя долонями. — Дякую, що подзвонили лікарю.
— Не треба дякувати.
— Треба. — Вона подивилася на нього. — Ви не зобов’язані були цим займатися.
Олексій не відповів. Він дивився на Варю. Дівчинка спала тепер рівніше, дихала спокійніше. Щоки все ще рожеві, але вже не палають.
Вони сиділи тихо ще близько години, кожен зі своїм. Катя іноді вставала, перевіряла температуру, поправляла ковдру. Олексій міняв рушник. Говорили мало, тільки по справі, тільки те, що потрібно. Але це мовчання було вже іншим, ніж у перший день. Ненапруженим, ненастороженим. Просто двоє людей робили одну справу поруч, і цього було досить.
О четвертій ранку Варя розплющила очі, подивилася на матір. Потім на Олексія. Довгим сонним поглядом.
— Ви не йдете, — сказала вона.
Не спитала. Просто сказала, тихо, як щось само собою зрозуміле. І знову заплющила очі.
Олексій відчув, як щось усередині, що він довго й ретельно тримав замкненим, дало тріщину. Не зламалося, просто тріснуло. Тихо, без звуку. Він дивився на дівчинку, яка знову спала спокійно, і відчував, як по обличчю тече щось тепле. Він не відразу зрозумів, що плаче. Не голосно. Просто сльози, які він стримував від самих похоронів матері, більше року, крізь усі перемовини, і перельоти, і ділові вечері. Просто сльози, які нарешті знайшли мить, коли він не дивився.
Катя не сказала нічого. Не відвернулася й не стала вдавати, що не бачить. Вона просто поклала свою руку на його руку, легко, на секунду. Як кладуть руку, коли слова не потрібні й не допоможуть.
За вікном починало світати. Температура у Варі була 37,3.
Ранок понеділка прийшов сірим і тихим. Олексій не спав. Він так і не пішов уночі, просто в якийсь момент перемістився на веранду, сів у старе крісло з продавленим сидінням і дивився, як темрява за вікном поступово стає сірою, потім білястою, потім блідо-жовтою. Десь далеко закричав півень. Потім другий. Село прокидалося неквапно, без метушні.
Катя вийшла на веранду на початку восьмої. Подивилася на нього мовчки, потім пішла на кухню. За кілька хвилин повернулася з двома горнятками кави. Вона знайшла в буфеті пачку розчинної, ще не розпечатану. Поставила одне горнятко поруч із ним, друге взяла собі, вмостилася на підвіконні веранди.
— Як Варя? — спитав він.
— 36,9. Спить.
Катя обхопила горнятко долонями.
— Я перевіряла о шостій ранку.
— Добре.
Вони пили каву мовчки. Ранковий холод стояв за шибками веранди, але тут усередині було тепло. Уночі Олексій здогадався підтопити піч, благо дрова в сараї були. Він узагалі-то не вмів топити печі. Востаннє робив це років двадцять п’ять тому, ще підлітком, коли приїздив на канікули. Але руки згадали самі.
— Ви всю ніч не спали, — сказала Катя…
