Того ж дня ми поїхали до батьків. Я не була в їхньому будинку роками. Той самий двоповерховий котедж на околиці міста з акуратним газоном і білим парканом. Той самий будинок, де я колись пекла кекси з мамою, де тато вчив мене кататися на велосипеді, доки не почав відмахуватися від моїх дзвінків. Де Катя влаштувала вечірку, коли я переїхала, і викинула мої коробки з книжками на газон, бо вони заважали її друзям.
Іван Петрович подзвонив у двері. Тато відчинив, його обличчя було сумішшю роздратування й подиву. Побачивши нас обох, він завмер, його рука застигла на дверній ручці.
— Нам треба поговорити, — сказав дід, його голос був твердим, як граніт.
— Я зайнятий, — буркнув тато, але Іван Петрович перебив:
— Сядь.
Він не підвищував голос, але в його тоні було щось, від чого навіть тато підкорився. Він відступив, пропускаючи нас у будинок. Мама стояла у дверях вітальні, її очі бігали від мене до діда. Катя визирнула зі сходів, її волосся було зібране в недбалий пучок, але очі блищали від цікавості, як у кішки, що відчула здобич.
Ми сіли у вітальні, на диван, який я пам’ятала ще з дитинства. Він був таким же м’яким, але тепер здавався чужим. Іван Петрович поклав на журнальний стіл папку з документами. Тато навіть не глянув на неї, його руки були зчеплені, а погляд прикутий до підлоги. Дід відкрив папку й почав:
— Ти сказав мені, що Інна живе у квартирі, яку я їй купив. Сім мільйонів — мої заощадження, які я збирав роками. Але гроші до неї не дійшли. Ти їх узяв. Сховав на своєму рахунку. І брехав мені та своїй дочці.
Тато нервово хмикнув, його пальці забарабанили по коліну.
— Батьку, ти все роздуваєш. Я…
— Вона живе в напівпідвалі! — гаркнув дід, і його голос змусив усіх завмерти. Навіть Катя, що стояла на сходах, завмерла, її телефон опустився. — Їсть на підлозі, працює на двох роботах, щоб платити за цю діру. А ти сховав її гроші, щоб зберегти їх для себе.
— Я тримав їх для її майбутнього, — почав тато, його голос був напруженим, але я бачила, як він намагається викрутитися. — Інна була не готова до такої відповідальності. Я хотів, щоб вона навчилася цінувати…
— Не треба, — перебила я, і мій голос був гострим, як ніж. — Не бреши. Ти казав, що я лінива, що не заслуговую на допомогу. Ти змушував мене відчувати, що я нічого не варта. А сам тримав мої гроші, мої шанси, моє життя на своєму рахунку. Ти не витрачав їх, але й не віддав. Чому?
Мама прошепотіла, її голос тремтів:
— Сергію, скажи, що це неправда.
Тато мовчав. Його щелепи стислися, очі бігали по кімнаті, але він не дивився ні на мене, ні на діда. Іван Петрович посунув до нього папери:
— Я говорив із юристом. Ми можемо подати до суду. Але ти повернеш кожну копійку. І поясниш усе родині на наступному обіді. Досить ховатися за своїми виправданнями.
Тато стиснув щелепи, але не відповів. Іван Петрович повернувся до мене, його погляд пом’якшав.
— Ти переїжджаєш до мене наступного тижня. Я вже подзвонив рієлтору. Знайдемо тобі нормальне місце. Не сперечайся.
Я подивилася на тата. Той, хто казав, що я ніколи не впораюся без нього, тепер виглядав маленьким, зіщуленим під вагою правди. Я не відчувала перемоги. Я відчувала свободу, і це було краще.
Наступний недільний обід був у тому самому ресторані, за тим самим столом, але все змінилося. Я сиділа поруч з Іваном Петровичем, на чолі столу. Його рука злегка торкалася моєї, поки ми чекали на інших. Тато увійшов, і я ледве впізнала його: він виглядав старшим, його плечі опустилися, а звична самовпевненість, з якою він завжди тримався, випарувалася. Мама трималася поруч, її губи були стиснуті, а очі почервоніли, ніби вона плакала всю ніч. Катя одягла темні окуляри, ніби хотіла сховатися від того, що відбувається, але її пальці нервово смикали край светра.
Іван Петрович встав, не давши нікому почати базікати про погоду чи меню. Його постать, попри вік, здавалася величною, а голос рознісся залою, змусивши офіціанта завмерти з кавником у руках.
— Я буду лаконічним, — сказав він, і його слова були гострими, як лезо. — Я зібрав вас, бо минулого тижня дізнався про несправедливість, скоєну від мого імені. Чотири роки тому я відправив гроші, свої заощадження, щоб допомогти Інні почати доросле життя. Мені сказали, що вона їх отримала. Що вона процвітає. Це була брехня…
Коментування закрито.