— Сергію, — сказав він, і кожне слово падало як камінь. — Я ж передав тобі гроші чотири роки тому. Сім мільйонів. Сказав, що це для Інни, для її нового життя після інституту. Ти сказав, що все влаштував, що вона живе в затишній квартирі в центрі.
Тато кашлянув, потягнувся за склянкою води, але його рука тремтіла так, що вода хлюпнула на скатертину. Він швидко витер пляму серветкою, але це не врятувало його від погляду мами. Вона повернулася до нього, її губи стислися в тонку лінію, а в очах майнула суміш жаху й недовіри.
— Сергію, — прошепотіла вона, її голос був ледь чутний. — Ти ж казав, що допоміг і знайшов затишну квартирку в центрі. Ти показував мені фото, казав, що вона щаслива.
Я дивилася на тата, чекаючи, що він скаже. Що це помилка, що він пояснить, що гроші десь застрягли, що все це непорозуміння. Але він мовчав, і його мовчання було гучнішим за будь-який крик. Його обличчя, зазвичай таке впевнене, тепер здавалося сірим, як бетонна стіна.
— Тату, — сказала я, і мій голос був холодним, як зимовий вітер у січні. — Ти нічого мені не давав. Ні квартири, ні грошей, ні навіть поради, як вижити. Тільки казав, що я повинна працювати старанніше, що я лінива, що не повинна чекати подачок.
А я й не чекала. Я гарувала на двох роботах, щоб оплатити цей напівпідвал. Катя зойкнула, прикривши рот долонею; її нігті з яскравим манікюром блиснули у світлі лампи. Мама дивилася на тата як на чужу людину. А Іван Петрович відкинувся на спинку стільця, ніби його вдарили. Його обличчя, завжди таке відкрите, тепер було маскою болю і гніву.
— Інно… — почав він.
Але я перебила, відчуваючи, як усередині лопається щось, що я стримувала роками. Я не збиралася нічого говорити сьогодні.
— Не хотіла псувати твій день народження, Іване Петровичу. Але раз вже ми всі тут, давай перестанемо вдавати, що все гаразд. Я втомилася від цього. Втомилася від брехні, від мовчання, від того, що мене не помічають.
Я встала, стілець скрипнув по дерев’яній підлозі, і цей звук здавався мені оглушливим.
— Я йду.
Я вийшла з ресторану, не озираючись. За спиною почулися кроки, стукіт посуду, приглушені голоси. Хтось, здається, мама, покликав мене, але я не зупинилася. Усередині мене бушував вогонь — не сльози, не слабкість, а лють, яку я так довго пригнічувала. Я крокувала тротуаром, холодний вітер міста стьобав по щоках, але я не відчувала холоду. Я відчувала, що вперше за роки сказала правду.
На парковці мене наздогнав голос діда:
— Інно, почекай!
Іван Петрович біг, його пальто розвівалося на вітрі, а дихання виривалося хмарками пари. Він виглядав старшим, ніж за столом, його плечі опустилися, а очі були повні болю.
— Ти справді не отримувала квартиру?
Я похитала головою, відчуваючи, як горло стискається.
— Я винаймаю напівпідвал у жінки, яка не вірить у банки й вимагає плату готівкою. Там пахне вогкістю й сигаретами, ліжко стоїть біля котла, а замість столу в мене ящик з-під фруктів. Я їм, сидячи на підлозі, частіше, ніж за столом. Світла майже немає, тільки через щілини під стелею. Я звикла, але це не життя, а виживання.
Він ковтнув слину, його обличчя стало сірим, як асфальт під нашими ногами. Він провів рукою по бороді, ніби намагався зібратися з думками.
— Твій батько сказав, що ти не хочеш допомоги. Що ти будуєш своє життя сама, що ти невдячна. Що ти живеш у своїй мрії й навіть не подякувала.
Я гірко розсміялася, і цей сміх був різким, майже чужим.
— Я не знала, за що йому дякувати. Одного разу я попросила в нього контакт, щоб знайти роботу. Він сказав: почни з миття посуду, це загартовує характер. А коли я попросила допомогти з орендою, він сказав, що я повинна справлятися сама, що я занадто розбещена.
Іван Петрович провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти почуте. Його пальці тремтіли, і я вперше помітила, як сильно він постарів.
— Я хочу побачити, де ти живеш, — сказав він раптом. Його голос був твердим, попри тремтіння.
— Навіщо? — здивувалася я, схрестивши руки на грудях.
— Тому що, якщо все так, як ти кажеш — а я тобі вірю, — то твій батько обдурив не тільки тебе, а й мене. І я більше не дозволю нікому мені брехати…
Коментування закрито.