— Інно, сонечко, як тобі живеться в тій квартирі, що я тобі подарував?
Іван Петрович, сидячи за столом у ресторані в центрі міста, підняв келих і усміхнувся так тепло, ніби це був звичайний сімейний обід, сповнений спогадів і сміху. Його очі, обрамлені зморшками, іскрилися гордістю, а сива борода злегка здригнулася, коли він зробив ковток. Я не бачила дідуся десять років, він жив за кордоном, і ось нарешті він повернувся і вибив своїм питанням мене з колії.
Я завмерла. Виделка зі шматочком м’яса застигла в повітрі, так і не дійшовши до рота. Вода в моїй склянці затремтіла, відбиваючи світло люстри. Повітря в залі, здавалося, згустилося, стало важким, як перед грозою. Мама, що сиділа напроти, повільно опустила ложку, її акуратно нафарбовані губи прочинилися від подиву. Тато, що розташувався поруч із нею, впустив прибор на тарілку, і дзвінкий звук розрізав тишу, немов ніж.
Моя молодша сестра, Катя, відірвалася від телефона; її пальці завмерли над екраном, а погляд, зазвичай байдужий, тепер був прикутий до мене. Навіть офіціант, що проходив повз із тацею, сповільнив крок, ніби відчув напругу.
— Квартира? — перепитала я, і мій голос здригнувся, попри всі зусилля здаватися спокійною.
Я поклала прибори на стіл, витерла об серветку на колінах спітнілі долоні й подивилася на діда.
— Іване Петровичу, я живу в орендованому напівпідвалі.
Усмішка діда повільно згасла, як свічка, задута поривом вітру. Його очі, зазвичай такі живі, звузилися, а брови насупилися, утворюючи глибоку складку на чолі. Він поставив келих на стіл, і скло тихо дзенькнуло об дерев’яну поверхню.
— Що означає напівпідвал? — запитав він. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь, яка змусила мене випростатися.
Іван Петрович завжди був добрим, але я знала: коли він говорить таким тоном, жарти закінчуються. Я ковтнула слину, відчуваючи, як погляди всієї родини прилипли до мене, наче я була експонатом у музеї. Мама дивилася на тата, її пальці нервово стискали край скатертини. Тато втупився у свою тарілку, ніби там була написана інструкція, як вибратися з цієї ситуації. Катя, здається, вперше за ранок забула про свої сторіз у соцмережах і тепер дивилася на мене з відкритим ротом.
— Я ніколи не отримувала ніякої квартири, — сказала я голосніше, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині все кипіло. — Вже чотири роки винаймаю напівпідвал у жінки, яка курить так, що стіни пожовтіли. Там котел гуде поруч із ліжком, а вікон майже немає — тільки вузькі щілини під стелею, крізь які ледь пробивається світло.
Тиша стала нестерпною. Я відчувала, як кров стукає у скронях, як серце б’ється десь у горлі, заглушаючи всі звуки. Іван Петрович дивився на мене, потім повільно перевів погляд на тата. Його пальці, що стискали край скатертини, побіліли, а кісточки виступили, як у людини, готової до бою…
Коментування закрито.