— Вирішимо, — він притягнув її до себе. — Я попрошу Діму підготувати документи. Олена — розумна жінка, вона зрозуміє, що нам більше не по дорозі. А якщо ні — у мене достатньо зв’язків і коштів, щоб вона отримала тільки те, що я вирішу їй залишити.
Його тон змусив Вікторію внутрішньо зіщулитися. Чи так добре вона його знає?
Олена сиділа в машині навпроти багатоповерхівки, в якій зник Андрій пів години тому. Холодне листопадове небо погрожувало дощем. Вітер розгойдував голі гілки дерев, їхні тіні танцювали на асфальті під світлом ліхтарів. Вона бачила світло у вікні шостого поверху — секретарка Оля і тут виявилася корисною, випадково згадавши адресу Вікторії. Працюючий двигун тихо бурчав, зігріваючи салон. У горлі пересохло, очі боліли від напруги і невиплаканих сліз. Цокання годинника на приладовій панелі немов відраховувало час її шлюбу.
Звичайно, вона могла піднятися і подзвонити у двері. Застати їх. Влаштувати сцену. Вилити весь біль і гіркоту відразу. Можливо, саме цього він і чекав — істерики, після якої буде легше сказати: «Бачиш, з тобою неможливо жити».
«А сенс?» — подумала Олена, масуючи скроні. Вона вже знала все, що хотіла: не просто інтрижка, а серйозні стосунки. Досить серйозні, щоб дарувати коштовності. Судячи з підслуханої секретаркою розмови, він уже почав виводити гроші зі спільного бізнесу.
Раптова втома навалилася важкою ковдрою. Зрада, брехня, фінансові махінації. За що боролася всі ці роки? Чи заслужила таке ставлення? Телефон у кишені задзвонив, здригнувшись, як живий. Брат.
— Лєно, ти де пропадаєш? Я дзвоню третій день, — голос Сергія звучав стурбовано. На задньому плані чувся гавкіт собак — він, мабуть, був у своєму розпліднику.
— Привіт, Сергію, — вона втомлено потерла очі. Повіки як наждачним папером обдерло. — Пробач, багато справ.
— Які справи? Ти у відпустці, чи що? Мені Маринка дзвонила, каже, ти не виходиш на роботу.
Звідки Марина знає номер її брата? Олені захотілося розсміятися: маленьке місто, всі все про всіх знають. Смішок застряг у горлі.
— Сергію, у мене проблеми. — Голос здригнувся. — Андрій. Він зустрічається з іншою жінкою.
У слухавці повисла тиша, потім пролунало сухе клацання — звук, з яким Сергій зазвичай закривав складаний ніж. Звичка з армійських часів: клацати ножем, коли нервує.
— Давно? — його голос став жорстким.
— Кілька місяців, здається. Я бачила їх разом. Він навіть купив їй кольє. — Олена ковтнула. — І, схоже, намагається вивести гроші з нашого бізнесу.
— Ублюдок, — тихо сказав Сергій. Цей спокійний тон був небезпечнішим за будь-який крик. — Я зараз приїду. Де ти?
— Ні, — твердо відповіла Олена. — Не треба. Я розберуся сама.
— Лєно, послухай…
— Я сказала — ні! — вона майже крикнула. — Мені потрібно подумати.
— Просто будь на зв’язку, гаразд? — брат неохоче погодився.
Олена вимкнула телефон і продовжила спостереження. Сидіння затекло, але вона не рухалася, як хижак у засідці. Незабаром під’їхало таксі, і з під’їзду вийшов Андрій. Без піджака, трохи пом’ятий, але із задоволеною посмішкою на обличчі. Він глянув на годинник, щось набрав на телефоні. Повідомлення? Їй? «Затримаюся на нараді, не чекай». Олена втиснулася в сидіння, хоча в темряві він навряд чи міг її побачити. Чоловік сів у машину і поїхав — мабуть, додому, зображати зразкового чоловіка.
У салоні машини стало нестерпно душно. Олена опустила скло, вдихнула холодне повітря, яке тут же защипало ніздрі. У вечірній тиші почувся далекий гудок поїзда. Вона згадала, як у дитинстві вони з Сергієм вигадували історії про кожен такий гудок: куди їде поїзд, хто в ньому, які таємниці везе. «Ми виросли в одному будинку, але як по-різному склалися наші долі», — подумала вона.
Олена завела машину. Світле вікно на шостому поверсі вабило, як вогонь метелика. Їй хотілося побачити суперницю зблизька, зрозуміти, що в ній знайшов Андрій. Молодість? Захоплення? Вміння слухати? Але не зараз. Зараз їй потрібна була порада людини, яка ніколи її не зраджувала. Прийнявши рішення, вона направила машину до будинку свого брата. Стискаючи кермо, вона повторювала про себе знову і знову: «Ти сильна! Ти впораєшся! І ніхто не відніме у тебе те, що по праву належить тобі». Час діяти.
Після розмови з братом Олена немов прокинулася від довгого сну. Гіркота і образа поступилися місцем холодній рішучості. Сергій запропонував прямий шлях: вимагати пояснень, влаштувати скандал, але вона вибрала іншу тактику. Тиша і спостереження. Інформація — її зброя.
Вона повернулася в лікарню, де знову була доктором Васильєвою: компетентною, зібраною, шанованою. Місце, де її цінували, на відміну від власного сімейного життя. У середу вранці вона спокійно попрощалася з Андрієм, як зазвичай, пообіцявши повернутися до сьомої. Він навіть не підняв очей від телефону. Чергове повідомлення від Вікторії, здогадувалася Олена.
— Не чекай мене на вечерю, — кинув він. — Важливі переговори.
— Звичайно, — усміхнулася вона. — Удачі!
Реанімаційне відділення вимагало повної концентрації. О десятій ранку надійшов пацієнт з інфарктом — літній чоловік із переляканими очима і крижаними, тремтячими пальцями.
— Лікарю, я вмираю, — прошепотів він, поки Олена перевіряла кардіограму.
— Не сьогодні, — твердо відповіла вона, впевнено стискаючи його холодну руку. — Не на моєму чергуванні.
Вона віддавала розпорядження чітким тоном. Тут її слова мали силу. Тут її поважали.
Годинник в ординаторській показував четверту, коли задзвонив телефон. Завідувач відділення.
— Васильєва, у тебе знайдеться хвилинка? — голос звучав незвично м’яко.
У його кабінеті пахло кавою й антисептиком. Микола Петрович, огрядний чоловік із добрими очима, кивнув на стілець навпроти.
— Я йду на пенсію, Лєно, — сказав він без передмов. — Через два місяці. І хочу запропонувати моє місце тобі.
Олена розгублено кліпнула.
— Мені?
Коментування закрито.