Олена мовчки дістала телефон, провела пальцем по екрану, показала фотографії тих самих документів.
— Я лікар, а не дурепа, — сказала вона, спостерігаючи, як розширюються зіниці співрозмовниці. — Я все знаю. І завтра дізнаються всі.
Вікторія дивилася на неї з подивом, змішаним із соромом.
— Ви не схожі на… — вона запнулася.
— На покинуту дружину? — Олена гірко посміхнулася. — А ви не схожі на розважливу розлучницю. Мабуть, ми обидві помилилися в одному й тому самому чоловікові.
Між ними запало дивне мовчання, не вороже, а майже солідарне.
— Що ви збираєтеся зробити? — прошепотіла Вікторія, обхоплюючи обома руками чашку кави, немов шукаючи тепла.
— Приходьте на вечерю, — Олена підвелася, відчуваючи раптову втому. — Побачите.
— Я буду, — твердо сказала Вікторія. — Думаю, я заслужила бути там. Хоча б щоб побачити, як він отримає по заслугах.
Олена залишила гроші за недоторкану каву і вийшла на свіже повітря, глибоко вдихаючи. Розмова залишила дивний післясмак: гіркоту, змішану з несподіваним полегшенням. Вона не єдина жертва.
Вечір суботи видався прохолодним. Вітер гнав хмари по темніючому небу. У квартирі пахло свіжою випічкою, квітами і тією особливою напругою, що передує грозі. Олена в чорній сукні, що облягає фігуру, закінчувала сервірування столу. Срібло тихо подзенькувало об порцеляну, свічки відкидали мерехтливі тіні на стіни. Пальці м’яко пройшлися по папці з документами, вона відчула прохолоду і шорсткість паперу. Все готово. Серце билося рівно і спокійно, як перед складною операцією.
Дверний дзвінок продзвенів різко, змусивши її здригнутися.
— Ти чудово виглядаєш, — сказав Андрій, окидаючи її оцінювальним поглядом. Його рука нервово поправляла шовкову краватку. Очі бігали по кімнаті, ні на чому не затримуючись.
— Дякую, — вона усміхнулася, подумавши, що це їхній останній вечір разом. П’ятнадцять років, які закінчувалися тут і зараз.
Гості прибували один за одним. Кімната наповнювалася гулом голосів, сміхом, шурхотом одягу. Аромати різних парфумів змішувалися із запахом палаючих свічок — солодкий, майже задушливий коктейль. Дзвін келихів, приглушені розмови, напружена ввічливість.
Наталія Петрівна, мати Андрія, обійняла невістку, невловимо пахнучи тими ж парфумами, що й у день їхньої першої зустрічі.
— Виглядаєш втомленою, Лєночко, — шепнула вона, міцно тримаючи руку Олени у своїх зморшкуватих пальцях.
— Все гаразд. Скоро буде, — відповіла Олена, помічаючи, як напружився Андрій, що стояв неподалік. Його пальці на келиху побіліли.
Останньою прийшла Вікторія: невпевнена, бліда, у суворій темно-синій сукні, без сапфірового кольє. Коли Андрій побачив її, його обличчя з напруженого стало переляканим. Він перетнув кімнату швидкими кроками, намагаючись перехопити її біля дверей, але Олена випередила його.
— Вікторіє, рада, що ви змогли прийти! — вимовила вона дзвінким голосом, привертаючи увагу гостей. — Дозвольте представити вас усім як колегу Андрія.
Свекруха зміряла дівчину оцінювальним поглядом — досвідчений, чіпкий погляд жінки, здатної бачити наскрізь. У кімнаті стало помітно тихіше.
Коли всі розсілися за столом, білосніжна скатертина здавалася полем бою перед битвою. Олена підвелася, тримаючи в руці кришталевий келих, від якого по скатертині пробігали райдужні відблиски.
— За правду, — вимовила вона чітко, дивлячись прямо в очі чоловікові.
Андрій ледь не подавився вином, вона бачила, як сіпнувся його кадик. А потім, спокійно поставивши келих, Олена підійшла до ноутбука, підключеного до проєктора. Клацання кнопки пролунало, як зведений курок.
— Перш ніж ми почнемо вечерю, хочу поділитися новинами, — її голос звучав неприродно спокійно.
На стіні з’явився документ із логотипом їхньої компанії.
— По-перше, ми з Андрієм розлучаємося.
Гості охнули. Хтось впустив виделку, метал дзвякнув об порцеляну. Наталія Петрівна схопилася за серце.
— А по-друге, — продовжила Олена, перегортаючи слайди впевненими рухами, — хочу показати чому.
На екрані з’явилися документи, що доводили переказ коштів із компанії на рахунки підставної фірми, платіжні доручення з підписом Андрія і листи, де він обговорював із Вікторією, як краще приховати сліди.
— Шахрайство, — спокійно промовила Олена, хоча всередині все тремтіло. — З цими документами я завтра йду в поліцію.
Запала оглушлива тиша. Здавалося, навіть годинник на стіні перестав цокати. Дмитро, фінансовий директор і давній друг сім’ї, зблід до синяви; його виделка зі шматком недоїденого м’яса завмерла на півдорозі.
— Андрію, — промовив він хрипко. — Це правда?
Коментування закрито.