Олена розплющила очі за хвилину до дзвінка будильника — роками вироблена звичка прокидатися о 6-й ранку. Поруч сопів Андрій, відвернувшись до стіни. Між ними був порожній простір, незримий кордон. Колись вона любила дивитися на його спляче обличчя. Тепер же Олена просто ковзнула поглядом по його спині і встала.
Паркет зрадницьки рипнув під ногою. Холодна плитка ванної кімнати зустріла її босі ступні. Тут Олена механічно виконувала ранковий ритуал під розмірене крапання з не до кінця закритого крана: вмивання, крем, легкий макіяж. Із дзеркала на неї дивилася втомлена жінка. Тонкі зморшки пролягли біля очей. «38 — не вирок», — подумала Олена. Вона провела пальцем по ледь помітній складці біля губ. Тільки очі видавали справжній вік. Очі, що бачили занадто багато: нескінченні лікарняні коридори, результати обстежень, кілька невдалих спроб ЕКЗ і поступове віддалення чоловіка.
Кухня зустріла її стерильною чистотою. Хромовані поверхні сяяли. Жодних слідів вчорашньої вечері, жодного безладу. Вони з Андрієм давно снідали порізно: вона — рано, він — пізно. Кавоварка зашипіла, випльовуючи струмінь ароматного еспресо. Запах свіжомелених зерен наповнив кухню. На мить Олена заплющила очі. Спогад накотив раптово: десять років тому вони сміялися над цією ж кавоваркою, безуспішно намагаючись розібратися з налаштуваннями. Тоді Андрій обіймав її ззаду, його дихання лоскотало шию, і вони пили каву з однієї чашки. Тепер у кожного була своя кружка. І своє життя.
Вхідні двері грюкнули, звук луною рознісся квартирою. Андрій вийшов у коридор.
— Лєно, ти не бачила мою синю краватку? — його голос звучав напружено, з ноткою роздратування.
— У шафі, друга полиця зліва, — відповіла вона, не повертаючись.
Звична роль — домашній навігатор, хранителька порядку. Андрій з’явився на кухні через хвилину. Дорогий костюм сидів бездоганно, лише краватка залишалася незав’язаною.
— Дякую. Я сьогодні затримаюся, важливі переговори з постачальниками, — він старанно уникав її погляду, зосереджено перевіряючи щось у телефоні.
— Останнім часом у тебе багато важливих переговорів, — промовила Олена, уважно спостерігаючи за його реакцією.
Його пальці на секунду завмерли над екраном.
— Бізнес росте. Ти ж знаєш, — відповів він занадто швидко. — Та партія кардіомоніторів, яку ми поставляємо в обласну, вимагає контролю.
— Добре, — кивнула Олена, відзначаючи і нову сорочку, і запах незнайомого парфуму, і легке тремтіння пальців, що видавало брехню.
Коли він пішов, вона ще довго сиділа над охололою кавою. П’ятнадцять років шлюбу. Її гроші допомогли йому розпочати цей бізнес — спадщина від бабусі, двокімнатна квартира в центрі, яку вона без жалю продала, повіривши в його мрію. Останні сім років — спроби завагітніти, чотири процедури ЕКЗ. Остання — пів року тому. І тиша між ними, яка з кожним днем ставала все гучнішою.
У лікарні цього ранку, як завжди, панувала контрольована метушня. Писк моніторів змішувався з приглушеними голосами медперсоналу. Пахло антисептиком і кавою. Олена одягла білий халат, випрямила спину і немов трансформувалася зі втомленої жінки в доктора Васильєву, заступника завідувача кардіологічного відділення. Тут її голос звучав впевнено. Кожен рух був відточеним, кожен діагноз — вивіреним.
— Доктор Васильєва, результати аналізів пацієнта із сьомої палати, — молода медсестра простягнула папку з документами.
Олена швидко переглянула цифри, хмурячись.
— Негайно збільште дозування препарату. І зателефонуйте в лабораторію, нехай повторять біохімію, — розпорядилася вона спокійним тоном, що не терпить заперечень.
— Так, Олено Василівно. А ще завідувач запитував, чи не візьмете ви чергування у вихідні? У Павла Сергійовича дружина народжує.
— Візьму без вагань, — відповіла Олена. Вдома все одно тільки стіни і гнітюча тиша.
— Ви завжди так чітко все вирішуєте, — із захопленням зауважила медсестра. — Наче ніколи не сумніваєтеся.
— На роботі — ніколи, — відповіла Олена, думаючи, що в особистому житті все зовсім інакше.
— Ти виглядаєш паршиво, — сказала Марина, її давня подруга і колега, з’являючись у дверях кабінету з двома стаканчиками кави.
Вона поставила один перед Оленою. Пластикова кришка ще зберігала сліди її пальців.
— Знову не спала, Лєно?…
Коментування закрито.