— Добре, — відповіла вона.
Батько взяв обидві валізи й пішов до під’їзду. Спина пряма. Крок рівний. Обличчя таке, що жоден зустрічний не здогадався б, що годину тому він побачив те, що перевернуло його думку про зятя з ніг на голову.
Ігор подзвонив у середу ввечері близько восьмої. Надія саме прибирала зі столу після вечері. Мати мила посуд, батько сидів у кріслі біля вікна з чашкою чаю й читав щось у телефоні. Коли на екрані висвітилося ім’я чоловіка, Надія на секунду завмерла, потім узяла слухавку й вийшла в коридор. Зачинила за собою двері, тихо, без стуку. Стала біля стіни, притулилася спиною й піднесла телефон до вуха.
— Привіт, — сказав Ігор голосом людини, яка втомилася, але тримається. — Як ти там?
— Нормально, — відповіла вона рівно. — Як перемовини?
— Важко. Постачальники тягнуть, ніяк не можуть по ціні домовитися. Ще день-два, мабуть. Утомився як пес. — Він помовчав секунду. — Ти не сумуєш?
— Не сумую, — сказала Надія. — Ні тепліше, ні холодніше, ніж зазвичай.
Саме так, як розмовляла з ним останні кілька місяців, коли між ними вже майже не лишилося того, що можна було назвати справжньою розмовою, а не обміном черговими фразами, за якими нічого не стоїть. Вона слухала його голос і думала про те, як легко він бреше. Без запинки, без паузи, без найменшого напруження. Як людина, яка робить це давно й уже звикла.
— Гаразд. Подзвоню завтра. На добраніч.
— На добраніч, — відповіла вона й натиснула відбій.
Постояла в темному коридорі, тримаючи телефон у руці. Він не спитав, як минув її день. Не поцікавився, чи їла вона, чи не сталося чогось. Не спитав нічого. Просто поставив галочку у своєму внутрішньому списку обов’язкових дій: подзвонив дружині, можна закрити вкладку.
Надія прибрала телефон у кишеню й повернулася на кухню.
— Він? — тихо спитала мати, не обертаючись від мийки.
— Він, — підтвердила Надія й узяла рушник.
Батько не спитав нічого. Він уже давно зробив висновки, самостійно і, судячи з усього, остаточно. Ірина Вікторівна вимкнула воду й повернулася до доньки. Подивилася довго, без слів. Потім просто обійняла коротко, міцно, по-материнськи й відпустила. Іноді це єдине, що може зробити мати, і водночас найпотрібніше.
Надія не заплакала. Не вперше за ці два дні й не тому, що не було причин. Просто сльози потребують відпущеного контролю, а вона поки що не могла собі цього дозволити. Не зараз. Вона пішла до ванної, вмилася, довго дивилася на себе в дзеркало. Тридцять років. Сім із них поруч із людиною, якої, як з’ясувалося, вона не знала так, як думала. Або знала, просто не хотіла складати картину до кінця, бо боялася, що вийде саме те, що вийшло.
Вода стікала з обличчя. Із дзеркала дивилася жінка з прямим поглядом і щільно стиснутими губами. Незламана. Та, що збирається з силами.
Наступного ранку, у четвер, перед тим як Надія зібралася на роботу, батько попросив її затриматися ненадовго. Вони сиділи на кухні вдвох. Ірина Вікторівна ще не вийшла. І Станіслав Олексійович говорив рівно, як говорять про речі важливі, але такі, що не потребують зайвих емоцій. Без вступів і зайвих слів.
— Квартира оформлена на тебе, — почав він.
— Це було ваше найкраще рішення, — сказала Надія. — Ваш подарунок. Договір дарування, власниця тільки я одна.
— Ігор вписаний у якісь документи щодо квартири? У правовстановлювальні, іпотечні, довіреності?
