Вона цинічно відповіла, що не несе відповідальності за таке тривале й затягнуте життя своєї родички. Ці слова боляче вдарили по Тамарі Ігорівні, позбавивши її останніх ілюзій щодо характеру власної онуки. Надя говорила про смерть як про докорінну перешкоду в реалізації її планів із облаштування власного щастя.
Її весілля було заплановане негайно, найближчим часом, і чекати чиєїсь смерті вона більше не мала наміру. Дівчина вважала, що її молодість дає їй право на негайне задоволення всіх потреб, не рахуючись із іншими. Вона жила сьогоднішнім днем, де для старої жінки місця в цій квартирі більше не було.
Розуміючи всю тяжкість і безнадію ситуації, старенька з відчаєм промовила, що їй зовсім нікуди переїжджати. Усі її зв’язки з світом обмежувалися цим домом, цією вулицею і цією єдиною онукою, що тепер стала ворогом. Світ навколо неї почав розсипатися, лишаючи лише порожнечу і крижаний страх перед невизначеністю.
Брюнетка байдуже надула величезний рожевий міхур з жуйки, який із гучним хлопком луснув просто біля її лиця. Цей вчинок виглядав викликаюче й підкреслював її повне зневагу до страждань та сліз старої людини. Надя була непробивна до чужого болю, немов зводила навколо себе стіну з егоїзму й жадібності.
Вона заявила про своє повне байдуже ставлення до подальшої долі бабусі, вважаючи це її приватною проблемою. Надя думала, що виконала свій обов’язок, просто перетерпівши цей вік у одній квартирі з пенсіонеркою. Тепер же її цікавило лише власне майбутнє, у якому не було місця для немічних родичів.
Вона холоднокровно запропонувала бабусі знайти собі відповідне місце в спеціалізованому закладі для літніх людей. Там, на думку Наді, про неї подбають професіонали, а квартира звільниться для нової молодої сім’ї. Пропозиція прозвучала як вирок, остаточний і не підлягаючий оскарженню в домашніх умовах.
Тамара Ігорівна почала нервово перебирати свої тонкі, вузлуваті пальці, згадуючи роки, проведені в турботах. Вона намагалася звернутися до пам’яті дівчини, нагадати про ті часи, коли вони були по-справжньому близькі. Минуле здавалося їй єдиним притулком від того кошмару, що розгортався в її спальні просто зараз.
Вона нагадала, як повністю взяла на себе всі клопоти про маленьку онуку після трагічної смерті Люди. Ті безсонні ночі, хвороби, шкільні свята — усе це пройшло через серце й руки старенької. Вона віддала Наді всю свою силу і любов, сподіваючись на тиху й спокійну старість серед близьких.
Але молода й черства особа ці болючі спогади аж ніяк не зворушили і не змусили пом’якшитися. Надя вважала, що минуле має залишатися в минулому й не давати ніяких привілеїв у сучасності. Для неї турбота бабусі була чимось само собою зрозумілим, що не вимагає жодної вдячності у відповідь.
Вона роздратовано перервала родичку, попросивши не вдаватися до дешевого маніпулювання й не тиснути на жалість. Дівчина відчувала, що правда не на її стороні, і тому захищалася агресією й грубістю. Їй хотілося якнайшвидше завершити цю неприємну розмову й приступити до реалізації своїх планів.
Пожила жінка, всупереч очікуванням онуки, виявила несподівану твердь і категорично відмовилася покидати стіни. Вона раптом зрозуміла, що поступка в цьому питанні означатиме втрату останньої людської гідності. В її очах запалав вогник рішучості, який Надя раніше ніколи не помічала в тихій бабусі.
Вона непохитно заявила, що планує провести решту своїх днів виключно у своєму законному помешканні. Це був її дім, наповнений пам’яттю про чоловіка, про доньку, про все її довге й непросте життя. Думка про те, щоб померти в казенних стінах, здавалася їй нестерпною й глибоко образливою.
Надя відразливо скривила плечима від одного лише згадування про смерть, яка лякала її своєю неминучістю. Вона ненавиділа все, що нагадувало про старість, хвороби й кінцевість людського існування. Для неї бабуся стала втіленням усього того, від чого вона так люто намагалась відгородитися…
