Федір подивився у вікно й тихо промовив: «Дружина це законна була, щоправда, колишня моя, звали її Клавдією. Розійшлися ми з нею давно через дурні образи, роз’їхалися по різних кутках, а от офіційно розлучатися через суд так і не стали. Ну от, такі справи, лишилася вона сама в тій квартирі віку доживати».
Світлана, згораючи від нетерпіння, не витримала: «Але звідки ж тоді цей маленький хлопчик у її замкненій квартирі взагалі взявся?». Старий невдоволено крякнув: «Та почекай, кажу тобі людською мовою, не перебивай старого, дай думку закінчити… Я ж сусідів по сходовому майданчику теж про це докладно розпитав після похорону. А вони мені хором сказали, що квартирантка в неї в дальній кімнаті жила, молода зовсім дівчина, а потім ця сама квартирантка раптом кудись безслідно зникла».
Він розвів руками, показуючи своє здивування: «А покинута дитина, виходить, з моєю покійною Клавдією на руках лишилася без жодних документів. Вона ж, Клава моя, жінка завжди дуже жвава й здорова була, ні на що не скаржилася. Наче й не хворіла нічим серйозним напередодні, а тут, бачиш, як доля розпорядилася: лягла ввечері спати, та так уранці й не прокинулася, серце підвело».
Федір продовжив розплутувати клубок спогадів: «Я в інших сусідів у дворі ще допитливіше розпитав, була там серед них одна жвава пенсіонерка, все на світі знаюча. От вона-то мені по секрету й розповіла цікаву деталь, що дівчина ця приїжджа поселилася в моєї Клави, коли ще тільки-но була вагітна на ранньому терміні. До неї інколи навіть якийсь міський хлопець приїжджав машиною, тільки лишався ненадовго, наче ховався від когось».
Старий понизив голос, ніби довіряючи страшну таємницю: «Здається, якщо вірити бабським пліткам, його потім за якісь темні справи органи засудили й до в’язниці посадили. От вона, мабуть, нашвидкуруч і зібралася до нього в колонію на довгострокове побачення, а свого хлопчика на якийсь час із Клавою за гроші лишила. Пішла ця дівчина з невеликою сумкою рано-вранці, та так відтоді ніби у воду канула, ні слуху ні духу».
Він розвів руками й підбив невеселий підсумок: «Ну а що далі було? Клаву мою ми по-християнськи на місцевому кладовищі поховали, як належить. А безпритульну дитину за актом міліції просто сюди, в наш інтернат, привезли, бо дівати її більше було нікуди».
Федір сумно всміхнувся: «Це ж єдиний великий державний дитячий будинок у всій нашій окрузі, інших поблизу немає. Ім’я своє коротке він твердо пам’ятав, озивався, коли кликали, а далі нічого до пуття сказати не міг, замалий був для серйозних розмов. Ну от, так його вихователі в метрики й записали від безвиході: Женя Іванов, дали найпоширеніше прізвище».
Старий відпив охололого чаю й далі дивував гостю: «У порожню квартиру покійної Клави невдовзі син наш старший із сім’єю вселився. Жили вони там нормально, а нещодавно, місяць тому, він щось там на запилених антресолях у коридорі розбирав зі старого мотлоху. Знайшов у коробці старий рукописний договір, що Клава з тією самою вагітною дівчиною на оренду житла підписала, а там унизу номер телефону ваш був указаний для екстреного зв’язку»…
