Запанувала важка пауза, яку порушив Альберт: «Отже, друзі, що ми зрештою вирішимо робити з цією інформацією?». Світлана рішуче підвелася зі стільця, змахнула рештки сліз і твердим голосом заявила: «Я для себе вже все остаточно вирішила. Я завтра ж поїду туди потягом і дізнаюся всю правду про цього хлопчика просто на місці».
Через довгий і болісний тиждень зборів і підготовки вона нарешті виходила з душного вагона потяга на перон чужого міста й розпитувала в перехожих дорогу до потрібного дитячого будинку. Виявилося, що потрібний їй казенний заклад розташований доволі далеко від залізничної станції, на самій околиці, і вона взяла таксі. Усю довгу дорогу втомлена жінка зберігала гробову мовчанку, ігноруючи краєвиди за вікном і зовсім не відповідаючи на пусті запитання безтурботного й балакучого таксиста.
Її думки були далеко звідси, вона безупинно думала лише про те, що саме чекає на неї там, за високим парканом, куди вона так відчайдушно поспішала. Коли вона дісталася місця, з’ясувалося, що головного директора цього дитячого будинку в цю мить на робочому місці не було. Світлана, намагаючись не падати духом, чемно попросивши в секретарки прямий номер приймальні, вирушила до найближчого дешевого готелю, де привела себе до ладу з дороги й трохи відпочила на жорсткому ліжку.
Ближче до вечора вона знову зателефонувала до закладу й з прикрістю дізналася, що директора вже сьогодні точно не буде через термінову нараду в міністерстві. Однак наступного ранку вперта жінка знову була там до самого відчинення дверей і невдовзі вже сиділа на стільці в просторому кабінеті директора. Це був суворий, сивий літній чоловік у потертій костюмній парі, який офіційно представився їй Федором Ігнатовичем.
Директор погортав якісь папки на столі, зсунув окуляри на ніс і сухо промовив: «Так, справді, у нас під опікою є хлопчик Женя, йому зараз повних дев’ять років. Але я зовсім не розумію, звідки ви, стороння громадянко, взагалі дізналися про існування цієї конкретної дитини в нашому закритому закладі. Ви, власне кажучи, хто йому взагалі будете за документами?» — підозріло примружився чиновник.
Світлана стиснула ручки сумочки й тремтячим голосом відповіла: «Розумієте, мені дуже здається, що я доводжуся йому рідною бабусею». Директор роздратовано зітхнув і відкинувся на спинку скрипучого крісла: «Але що взагалі в юридичному сенсі означає ваше слово “здається”? Розкажіть мені докладно й з фактами, як саме він до вас свого часу потрапив і чому опинився в нас?».
Чоловік суворо постукав олівцем по столу: «Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що я за законом не маю права розголошувати такі конфіденційні відомості першій-ліпшій людині». Світлана благально мовила: «Я вас дуже прошу, я просто хочу хоча б здалеку побачити цю дитину на власні очі!». Директор непохитно похитав головою: «А я, згідно з суворими посадовими інструкціями, не можу надати вам такої можливості без офіційного запиту з органів опіки. Ви, даруйте мені за відвертість, прийшли сюди буквально з вулиці без жодного підтвердного папірця»…
