У цей по-осінньому похмурий і холодний день Світлані Анатоліївні виповнилося рівно п’ятдесят років, а це означало серйозний життєвий рубіж, великий ювілей і важливу круглу дату. Але вона навідріз відмовилася урочисто відзначати це колись радісне свято, воліючи залишатися в гнітючій тиші своєї просторої квартири. Обережні й лагідні доводи люблячого чоловіка жінка, убита багаторічним горем, навіть не взяла до уваги, вперто дивлячись у вікно на опале листя.
«Ні, Колю, не хочу я ніяких застіль, які вже тут можуть бути гучні гості, ти ж і сам усе чудово знаєш і відчуваєш. Післязавтра настане чергова чорна річниця страшної загибелі нашої ненаглядної Катрусі, тож немає в мене жодного настрою слухати фальшиві тости й приймати вітання». Посивілий раніше часу Микола Петрович лише тяжко зітхнув, підійшов до дружини й із глибоким розумінням мовчки кивнув, поклавши руку на її тремтяче плече.
Він усім своїм зраненим серцем чудово розумів стан дружини й поділяв її нескінченний, не вщухаючий із роками біль. Рівно сім довгих, болісних років тому розбився пасажирський літак, на якому, як з’ясувалося значно пізніше, летіла їхня єдина донька. Живих після тієї жахливої, непередбаченої й масштабної катастрофи не залишилося нікого, лише уламки металу й попіл вкривали місце трагедії.
Власне кажучи, безутішні батьки далеко не відразу дізналися страшну правду про те, що їхня люба Катя взагалі перебувала на борту того приреченого рейсу. З ними лише згодом офіційно зв’язалися відповідні органи, щоб повідомити найжахливішу новину в їхньому спокійному доти житті. На місці катастрофи серед обгорілих речей випадково знайшли дивом уцілілий паспорт та інші особисті документи їхньої доньки, яка вважалася зниклою безвісти.
Того ж самого злощасного дня Світлану Анатоліївну терміново забрала карета швидкої допомоги просто до кардіологічного відділення лікарні з найтяжчим серцевим нападом. Нещасна й розчавлена горем мати ніяк не могла пробачити собі того факту, що в останні два роки земного життя Каті вона зовсім не спілкувалася з нею. Ця сварка висіла важким каменем на її совісті, отруюючи кожну хвилину існування й змушуючи знову і знову прокручувати в голові події минулого…
