— усміхався він, насилу утримуючи ложку здоровою рукою. — Такі гарні, з башточками. А потім хвиля приходила і все змивала, а ти плакала.
Марина посміхнулася, згадуючи те далеке дитинство. Здавалося, це було в іншому житті. Вона поцілувала батька в лоб, нагадала, що сусідка Тамара зайде в обід, і вийшла з дому.
На вулиці було вогко. Мокрий сніг, що йшов учора ввечері, за ніч підтанув, і тепер під ногами хлюпала сіра каша. Марина йшла до зупинки, занурена у свої думки. Слова Віри Іванівни не давали спокою: «Не входь через головний вхід». Чому? Що може статися біля головного входу? Вона сіла в автобус на своє звичне місце біля вікна і почала дивитися на вулиці, що пропливали повз. Місто прокидалося, люди поспішали на роботу. Все було як завжди, буденно і передбачувано.
Може, вона перебільшує? Може, Віра Іванівна просто щось наплутала або перенервувала? Старенька вже немолода, та й діабет позначається на здоров’ї. Але потім Марина згадала той погляд, той непідробний страх в очах Віри Іванівни. Ні, це була не стареча дивакуватість. Це було серйозне попередження від людини, яка дійсно про щось знає.
Автобус довіз Марину до її зупинки. Вона вийшла і повільно пішла в бік клініки. Будівля виднілася попереду, біла з синьою вивіскою «Медлайф». Перед головним входом розташовувалася невелика асфальтована парковка, де зазвичай стояли машини лікарів та адміністрації. Службовий вхід знаходився з іншого боку будівлі, з боку господарського двору, де були сміттєві баки, склад і котельня.
Марина зупинилася за кілька десятків метрів від головного входу. Зазвичай вона заходила саме тут, проходила повз охоронця Семена, піднімалася центральними сходами на другий поверх. Це був звичний маршрут, відпрацьований до автоматизму. Зараз же вона стояла і вагалася. Головний вхід виглядав абсолютно звичайно. Скляні двері, над ними вивіска, поруч парковка, де стояло кілька машин. Ніяких ознак небезпеки. Може, просто зайти як завжди? Яка різниця, через який вхід входити? Але в голові знову пролунав голос Віри Іванівни: «У жодному разі не входь через головний вхід».
Марина глибоко зітхнула і звернула праворуч, обходячи будівлю. Вузька доріжка вела вздовж стіни до господарського двору. Тут було брудніше, подекуди сніг не прибраний, під ногами слизько. Вона обережно йшла, тримаючись за стіну, і за хвилину опинилася біля службового входу. Це були звичайні металеві двері, завжди відчинені в робочий час. Марина штовхнула їх і увійшла всередину. Пахло хлоркою і вогкістю. Вона пройшла вузьким коридором, повз підсобні приміщення, піднялася задніми сходами на другий поверх і опинилася у знайомій ординаторській.
Всередині вже була Світлана, молода медсестра з хірургії. Вона фарбувала губи, дивлячись у маленьке дзеркальце. День почався як зазвичай: обхід палат, роздача ліків, уколи, крапельниці, вимірювання тиску. Пацієнти були різні: хтось буркотливий, хтось вдячний, хтось мовчазний. Марина робила свою роботу автоматично, але всередині не відпускало напруження. Вона постійно прислухалася, вдивлялася, чекаючи чогось.
Близько 11 ранку вона спускалася на перший поверх за медикаментами. Проходячи повз вікно, що виходило на парковку перед головним входом, Марина мимоволі зупинилася і подивилася вниз. Біля головного входу стояв охоронець Семен. Він курив, притулившись до стіни, і розмовляв по телефону. Марина бачила, як він кілька разів озирнувся на парковку, потім на годинник, потім знову на парковку. Його поза здавалася напруженою, він явно когось чекав або за кимось спостерігав.
Потім з будівлі вийшов головлікар Олег Вікторович Крилов. Високий чоловік років п’ятдесяти, в дорогому костюмі, з акуратно зачесаним сивим волоссям. Він підійшов до Семена, і вони про щось заговорили. Марина не чула слів, але бачила, як головлікар жестикулює, показуючи рукою на парковку, потім на вхід. Семен кивав, діставав щось з кишені куртки, показував головлікарю. Потім обидва подивилися на годинник.
Марина відійшла від вікна. Серце забилося частіше. Що це було? Звичайна розмова начальника з охоронцем? Або щось інше? Вона повернулася в ординаторську і спробувала зосередитися на роботі. Але думки плуталися. До обіду напруга стала майже нестерпною. Марина вирішила, що ввечері обов’язково знайде Віру Іванівну і вимагатиме пояснень. Чекати до післязавтра вона більше не могла.
Близько третьої години дня, коли Марина робила укол літній пацієнтці в палаті, в ординаторську забігла Світлана.
— Марино, ти чула? Біля головного входу якась метушня була.
Марина здригнулася і швидко закінчила процедуру.
— Яка метушня?
— Та там машина ледь не збила когось на парковці. Кажуть, охоронець Семен за кермом був. Він ніби намагався припаркуватися, але газ з гальмом переплутав і ледь у стіну не в’їхав. Добре, що нікого не було поруч.
Марина похолола. Машина на парковці. Охоронець Семен. Біля головного входу. Якби вона сьогодні вранці зайшла через головний вхід, як зазвичай, вона б у цей час якраз виходила звідти на обідню перерву або йшла на роботу. Ні, зачекайте, Семен чекав когось уранці. Метушня вдень — це дивно, але, можливо, вони планували це на ранок? Або чатували на неї весь день?
Коментування закрито.