Вирок був суворим. Головлікар Крилов отримав 15 років суворого режиму. Охоронець Семен – 10 років. Решта спільників – від 8 до 12 років. Коли суддя зачитував вирок, у залі стояла тиша.
Після суду Марині та Вірі Іванівні призначили компенсації. Марина отримала 2 мільйони 300 тисяч за загрозу життю, моральну шкоду та втрату роботи. Віра Іванівна отримала менше – 500 тисяч, але для старенької і це були величезні гроші.
Коли Марина прийшла додому і розповіла батькові про компенсацію, Петро Семенович не повірив.
— Два мільйони… Донечко, ти не жартуєш?
— Не жартую, тату. Нам перевели гроші на рахунок. Я перевіряла.
Батько заплакав. Він так довго переживав, що є тягарем для доньки, що через нього вона не може нормально жити. А тепер раптом з’явилися гроші, які могли змінити їхнє життя.
— Що ти будеш робити? – запитав він, коли заспокоївся.
Марина замислилася. Вона багато роздумувала про це за останні тижні. Працювати медсестрою в іншій клініці? Але зарплата все одно буде маленькою, і життя продовжиться за старим сценарієм.
— Я хочу відкрити свою справу, — сказала вона. — Невеликий медичний кабінет. Де люди могли б отримувати прості медичні послуги: крапельниці, вимірювання тиску, консультації. Без обману, без величезних цін. Чесно і по совісті.
Батько посміхнувся:
— Це гарна ідея, донечко. У тебе вийде.
Марина почала діяти. Вона знайшла невелике приміщення на першому поверсі житлового будинку в їхньому районі. Раніше там був магазин, але він закрився, і господар здавав площу в оренду. Приміщення було просторе, з хорошим ремонтом, з окремим входом. Марина орендувала його і почала облаштовувати. Купила медичне обладнання, кушетку, шафи для ліків, холодильник. Замовила вивіску «Медичний кабінет». Оформила всі необхідні документи, отримала ліцензію. Це зайняло два місяці, але вона впоралася.
Одного вечора, коли ремонт був майже закінчений, у двері постукали. Марина відчинила і побачила Віру Іванівну. Старенька стояла з букетом квітів і ніяково посміхалася.
— Мариночко, я чула, що ти відкриваєш свій кабінет. Вітаю!
— Дякую, Віро Іванівно. Заходьте, покажу.
Вони пройшли всередину. Віра Іванівна оглянула приміщення, кивнула зі схваленням:
— Гарно вийшло. Затишно. Люди будуть до тебе ходити.
Марина налила чай, і вони сіли за маленький столик у кутку кабінету.
— Віро Іванівно, я хотіла вас запитати, — почала Марина. — Ви ж тепер без роботи. Клініку закрили, і ви отримали компенсацію. Що збираєтеся робити?
Старенька знизала плечима:
— Не знаю, рідна. На пенсію ще рано, мені всього 65. А роботу прибиральниці в моєму віці шукати важко. Думаю, буду вдома сидіти, онуків няньчити.
— А якщо я запропоную вам роботу? — Марина подивилася їй в очі. — Мені потрібен адміністратор. Людина, яка буде записувати пацієнтів, відповідати на дзвінки, стежити за порядком у кабінеті. Зарплата невелика, звичайно, 30 тисяч, але стабільна. І без важкої фізичної праці.
Віра Іванівна завмерла з чашкою в руках:
Коментування закрито.