— Лист від твоєї матері.
Він зблід.
— Звідки?
— З колонії, напевно. Без зворотної адреси.
Олег сів поруч, довго дивився на конверт.
— Що будемо робити?
— Не знаю. Вирішувати тобі.
Він взяв конверт, покрутив у руках. Потім рішуче розкрив. Усередині було кілька аркушів, списаних дрібним почерком. Олег читав мовчки, і Поліна бачила, як змінюється його обличчя. Від напруги — до здивування. Від здивування — до чогось схожого на біль.
— Що там?
Він мовчки простягнув їй листа. Поліна почала читати.
«Дорогий сину,
Я довго не наважувалася написати тобі. Боялася, що ти не станеш читати. Боялася, що вже занадто пізно. Тут, у колонії, багато часу для роздумів. Занадто багато. І я нарешті почала розуміти те, чого не розуміла раніше. Я була жахливою матір’ю. Ні, не так. Я любила тебе, це правда. Але моя любов була хворою, спотвореною. Я не хотіла відпускати тебе, дати тобі жити своїм життям. Я хотіла контролювати кожен твій крок, кожне рішення.
Коли з’явилася Поліна, я злякалася. Не її саму, а того, що ти вибереш її замість мене. Що я більше не буду центром твого всесвіту. І я зробила жахливі речі. Намагалася зруйнувати ваш шлюб. Намагалася оббрехати твою дружину. Вкрала гроші — так, і заради тебе теж, але в основному заради себе. Заради відчуття влади, безпеки, контролю. Я заслужила те, що отримала.
Ти не зобов’язаний відповідати на цього листа. Не зобов’язаний прощати мене. Я пишу не для цього. Я пишу, щоб сказати: ти зробив правильний вибір. Поліна — хороша жінка. Набагато краща, ніж я коли-небудь була. Бережи її. І онучку. Я знаю, що у вас донька. Тут новини доходять повільно, але доходять. Вітаю вас.
Я не прошу дозволу бачити її. Не прошу другого шансу. Я просто хочу, щоб ви були щасливі. Всі троє. Це все, що я хотіла сказати. Пробач мені, якщо зможеш. Або не пробачай. Це твоє право.
Твоя мама».
Поліна дочитала і підняла очі на чоловіка. Він сидів, дивлячись у стіну.
— Ти віриш їй?
— Не знаю. — Голос його був глухим. — Можливо.
— Що ти хочеш зробити?
Олег довго мовчав.
— Нічого, — сказав він нарешті. — Я радий, що вона написала. Радий, що вона щось зрозуміла. Але це не змінює того, що було.
— Ти не хочеш відповісти?
— Не зараз. Можливо, колись. Але не зараз.
Поліна кивнула. Вона розуміла його.
— А що робити з листом?
— Збережемо. — Він склав аркуші назад у конверт. — Про всяк випадок.
— На який випадок?
— Не знаю. — Він подивився на неї. — Може, колись Надійка захоче дізнатися про свою бабусю. І тоді я покажу їй цього листа. Щоб вона знала: бабуся була поганою людиною, але в кінці… в кінці вона це зрозуміла.
Поліна обняла його.
— Я люблю тебе.
— І я тебе.
За вікном догорав захід сонця. Десь далеко гавкав собака, проїжджали машини, жила своїм життям вулиця. Звичайний вечір звичайного дня. Але для них двох це був особливий момент. Момент, коли остання тінь минулого нарешті відступила. Лист від свекрухи був як крапка в кінці довгого, болісного речення. Тепер можна було починати нову главу.
Минуло ще три роки. Надійка росла. Розумна, весела, трохи вперта. Вся в батька. Ті ж очі, та ж посмішка, той же характер. Вона обожнювала малювати. Стіни дитячої були завішані її шедеврами. Любила, коли тато читав їй на ніч, а мама співала колискові. Боялася темряви і павуків, але хоробро лізла на найвищі гірки в парку.
— Вона буде серцеїдкою, — сміялася Катя, коли приходила в гості. — Подивися на ці очі.
— Вона буде ким захоче, — відповідала Поліна. — Ми просто будемо поруч.
Це було їхнє спільне рішення — не тиснути на доньку, не нав’язувати свої амбіції. Нехай росте вільною, щасливою, впевненою в собі. Нехай знає, що її люблять. Просто за те, що вона є.
Поліна, як і раніше, працювала в «Будграді», тепер уже заступником директора з фінансів. Олег очолював технічний відділ. Вони були успішні, шановані, щасливі.
Іноді вечорами, коли Надійка вже спала, вони сиділи на кухні, пили чай і розмовляли.
— Пам’ятаєш той день? — запитав Олег одного разу. — Коли я приїхав з відрядження, а ти плакала на ґанку.
— Пам’ятаю, як учора.
— Якби мені тоді сказали, що через п’ять років ми будемо тут — з донькою, з кар’єрою, щасливі, — я б не повірив.
— Я теж.
— Ти була такою сильною, Полю. Я тільки зараз це розумію по-справжньому. Вся ця війна з моєю матір’ю… ти ж була одна проти всіх.
— Не одна. У мене була Катя.
— Але я… Я був не на твоєму боці. І ти все одно не здалася.
— Мені було за що боротися.
Він взяв її руку, переплів пальці зі своїми.
— Дякую. За те, що не кинула мене. За те, що дала мені шанс змінитися.
— Ти заслужив цей шанс.
— Не знаю. Але я радий, що ти так вирішила.
Вони сиділи в тиші, слухаючи, як за вікном шумить вітер. Десь у глибині будинку мирно спала їхня донька. На плиті тихо посвистував чайник. Звичайний вечір. Звичайне життя. Але для Поліни це було все. Все, про що вона коли-небудь мріяла.
Недільний ранок. Сонце заливало кухню золотим світлом. Поліна готувала млинці — Надійчині улюблені, з яблуками і корицею. Олег сидів за столом, гортаючи щось у телефоні.
— Мамо! — пролунав тупіт маленьких ніг. Надійка влетіла на кухню, розпатлана зі сну. — Мамо, млинчики!
— Так, сонечко. Зараз будуть готові.
Дівчинка забралася до батька на коліна.
— Тату, а ми сьогодні підемо в парк?
— Якщо доїси сніданок.
— Я все-все з’їм. Чесно-чесно.
Поліна посміхнулася, перевертаючи млинець. Вона дивилася на чоловіка і доньку — двох найдорожчих їй людей, і серце наповнювалося теплом. Шлях сюди був довгим і важким. Були сльози, страх, відчай. Були моменти, коли хотілося здатися. Коли здавалося, що нічого не вийде. Але вона не здалася. Боролася за свою сім’ю, за свою любов, за свою правду. І перемогла.
Олег підняв голову, зустрівся з нею поглядом. В його очах була любов. Справжня, глибока, вічна.
— Ти щаслива? — запитав він тихо.
Вона посміхнулася.
— Щаслива. По-справжньому щаслива.
І це була чиста правда.
Коментування закрито.