Вони піднялися на сьомий поверх. Робоче місце помічника директора знаходилося в невеликій кімнаті поруч з кабінетом Віктора Васильовича. Світлий офіс з вікном на місто, новий комп’ютер на столі, зручне крісло.
— Тут ви будете працювати, — Ірина поклала теку на стіл. — Це інструкції, коди доступу до систем, список ваших обов’язків. Якщо будуть питання, звертайтеся. Віктор Васильович сьогодні на переговорах весь день, так що ви зможете спокійно освоїтися.
— Дякую.
Світлана сіла за стіл і відкрила теку. Ірина пішла, і Світлана залишилася сама. Вона пробіглася очима по інструкціях. Робота з документацією, ведення календаря директора, організація зустрічей, контроль за виконанням доручень. Нічого складного, цілком звичні обов’язки. Вона увімкнула комп’ютер, ввела паролі, відкрила електронну пошту. Кілька листів уже чекали на неї: привітання від колег, нагадування про майбутні наради.
Світлана згадала про диктофон. Дістала його з сумки і кілька секунд просто тримала в руках, роздумуючи. Це дійсно виглядало як параноя. Але що вона втрачає? Вона нахилилася і прикріпила диктофон магнітним кріпленням до нижньої сторони стільниці, в найдальшому кутку. Увімкнула запис. Тепер пристрій фіксуватиме все, що відбувається в цьому кабінеті.
День почався спокійно. Світлана розбирала документи, відповідала на телефонні дзвінки, складала звіти. До обіду вона вже почувалася впевненіше. Робота була зрозумілою, колеги ввічливими.
Близько третьої години дня до її кабінету увійшла жінка років тридцяти п’яти: висока, струнка, в дорогому костюмі. Темне волосся зібране в строгий хвіст, яскравий макіяж, впевнена хода.
— Ти нова помічниця? — запитала вона без привітання.
— Так, мене звати Світлана, — Світлана встала з-за столу. — А ви?
— Вероніка, заступник директора з фінансів, — жінка окинула її оцінюючим поглядом. — Сподіваюся, ти пропрацюєш довше, ніж попередні.
— Попередні? — Світлана нахмурилася.
— До тебе було троє за останні півроку, — Вероніка посміхнулася. — Ніхто не затримався більше двох місяців. Віктор Васильович вимогливий. Але якщо ти впораєшся, кар’єра забезпечена.
Вона розвернулася і вийшла, залишивши за собою легкий шлейф дорогих парфумів. Світлана повільно сіла назад за стіл. Троє помічників за півроку? Чому ніхто не згадав про це на співбесіді? Вона повернулася до роботи, але думка не давала спокою.
Через годину Вероніка знову з’явилася в дверях, цього разу з флешкою в руці.
— Світлано, треба терміново підписати ці документи, — вона простягнула флешку. — Важливі папери, контракт з інвесторами.
Світлана взяла флешку і вставила в комп’ютер.
— Але Віктора Васильовича зараз немає, — здивувалася вона, відкриваючи файли. — Хіба не він повинен підписувати такі документи?
— Я до тебе і звертаюся, — Вероніка сперлася на край столу. — Доступ до електронного підпису у тебе є. Потрібно все зробити швидко, інакше втратимо великих інвесторів.
Світлана відкрила перший документ. Текст був довгим, набраний дрібним шрифтом, з великою кількістю юридичних термінів. Вона почала читати, але Вероніка нетерпляче постукала пальцями по стільниці.
— Часу немає на читання, — сказала вона різко. — Просто став підпис. Це стандартна процедура. Віктор Васильович сам доручив мені передати тобі ці документи.
— Але я повинна хоча б подивитися…
— Слухай, — Вероніка нахилилася ближче, і голос її став жорсткішим. — Ти тут перший день. Ти ще на випробувальному терміні. Якщо зірвеш угоду через свої сумніви, ти вилетиш швидше, ніж інші помічники, які працювали до тебе. Зрозуміло?
Світлана ковтнула. Вона не могла втратити цю роботу. Не після всього, що сталося. Не після півроку принижень і безгрошів’я.
— Добре, — тихо сказала вона і відкрила програму електронного підпису.
Вероніка спостерігала за нею, схрестивши руки на грудях. Світлана ввела пароль, вибрала файли і натиснула кнопку підписання. Програма обробила документи кілька секунд, потім видала підтвердження.
— Відмінно, — Вероніка забрала флешку. — Молодець. Швидко і без зайвих питань. Так і продовжуй.
Вона пішла, а Світлана залишилася сидіти перед комп’ютером, відчуваючи невиразне занепокоєння. Щось було не так. Щось у цьому поспіху, у тиску, в тому, як Вероніка квапила її.
Через півгодини до неї зайшов молодий хлопець з бухгалтерії — Артем, як він представився.
— Світлано, у нас проблема зі звітністю, — сказав він, кладучи на стіл стос паперів. — Потрібно терміново звести цифри. Віктор Васильович просив тебе зайнятися цим.
— Але я не бухгалтер, — розгубилася вона. — Я не знаю…
— Нічого складного, — він відкрив файл на її комп’ютері. — Просто перенеси ці дані в таблицю і порахуй підсумки.
— У мене немає часу, я завалена роботою.
— А ти помічник директора, значить, повинна допомагати всім відділам.
Світлана подивилася на екран. Цифри, колонки, формули. Вона ніколи не займалася бухгалтерією в такому обсязі.
— Я постараюся, — пробурмотіла вона.
Артем пішов, і вона взялася розбиратися з таблицями. Цифри плуталися, формули не сходилися. До п’ятої вечора у неї розколювалася голова.
Слідом прийшла ще одна співробітниця, Анна з відділу маркетингу.
— Світлано, можеш допомогти? — вона говорила швидко, нервово. — Потрібно терміново підготувати презентацію для клієнтів.
— У мене завал, а Віктор Васильович сказав, що ти допоможеш.
— Але я…
Коментування закрито.