— Люба, допоможи старенькій.
Світлана зупинилася. Біля стіни будівлі сиділа літня жінка в пошарпаному пальті й хустці. Перед нею на ганчірці лежала старовинна ікона в потемнілому окладі.
— Купи в мене цю ікону, — продовжувала старенька, простягаючи тремтячу руку. — Я хоч сьогодні поїм.
Світлана подивилася на жінку. Обличчя її було виснаженим, очі — втомленими. Поруч стояла порожня чашка для милостині.
— Ви голодна? — тихо запитала Світлана.
— Три дні майже нічого не їла, — схлипнула старенька. — Пенсія маленька, на ліки йде. А їсти ж хочеться.
Світлана відкрила сумку і дістала гаманець. Грошей у неї було небагато, але вона не могла пройти повз.
— Зачекайте тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.
Через п’ять хвилин вона повернулася з пакетом з найближчого магазину. Хліб, ковбаса, сир, молоко, кілька яблук. Простягнула старенькій.
— Ось, візьміть. І ікону залиште собі, мені вона не потрібна.
Старенька схопила пакет тремтячими руками і заплакала.
— Дякую, рідна, дякую, Господь тебе не залишить.
Світлана збиралася йти, але старенька раптом схопила її за руку. Сила в цих пальцях була несподіваною.
— Зачекай, — прошепотіла вона, дивлячись Світлані прямо в очі. — Мені треба тобі дещо сказати.
— Що? — Світлана спробувала вивільнити руку, але старенька тримала міцно.
— Завтра звільнися з цієї роботи, — голос її став тихішим, майже нечутним. — Але перед звільненням дещо зроби.
Світлана нахмурилася.
— Що ви кажете? — вона подивилася на стареньку уважніше. — Звідки ви знаєте про роботу?
— Не важливо, — старенька похитала головою. — Важливо те, що тобі треба звільнитися. Завтра ж.
— Навіщо мені звільнятися? — не розуміла Світлана. — Я щойно влаштувалася.
— Зроби, як я кажу, — старенька притягнула її ближче. — Тільки встанови прослушку.
— Що? — Світлана спробувала вирвати руку, і цього разу старенька відпустила її. — Ви про що?
Але старенька вже відвернулася, дістаючи з пакета хліб. Світлана постояла ще кілька секунд, потім швидко пішла геть.
«Божевільна, — вирішила вона. — Просто голодна божевільна стара, яка верзе нісенітниці».
Але ці слова засіли в голові, немов скалка. Світлана йшла вулицею, обмірковуючи почуте. Звільнятися? Після того, як вона так довго шукала роботу? Це абсурд. Чистої води абсурд.
І все ж вона зупинилася біля вітрини магазину електроніки. Всередині на полицях красувалися телефони, планшети, навушники. І невеликі диктофони. Світлана прикусила губу. «Це дурість. Повна дурість. Але що, якщо старенька права? Що, якщо дійсно щось не так з цією роботою?»
Вона увійшла до магазину. Продавець, молодий хлопець з проколом у вусі, підійшов до неї з посмішкою.
— Доброго дня, чим можу допомогти?
— Мені потрібен диктофон, — сказала Світлана, дивуючись власним словам. — Невеликий, щоб можна було сховати.
— Для запису лекцій? — уточнив продавець.
— Так, для лекцій, — збрехала вона.
Хлопець показав їй кілька моделей. Світлана вибрала найменший, розміром із сірникову коробку, з магнітним кріпленням.
— Час запису до восьми годин, — пояснював продавець. — Якість звуку відмінна, навіть шепіт вловлює.
Світлана розплатилася і вийшла з магазину, стискаючи пакет з диктофоном. Все це здавалося божевіллям. Вона влаштувалася на нормальну роботу в респектабельну компанію. Навіщо їй диктофон? Навіщо слухати маячню старої? Але всередині зростало невиразне занепокоєння. Якесь шосте чуття підказувало, що старенька була не такою вже й божевільною.
Світлана прокинулася раніше за будильник. Серце калатало від хвилювання — сьогодні її перший робочий день. Вона одяглася в нову білу блузку і чорні штани, зробила акуратний пучок, нафарбувала губи нейтральною помадою. Перед виходом відкрила сумку і подивилася на маленький диктофон, який купила вчора. Дурниця! Повна дурниця брати його з собою. Але слова старенької не давали спокою всю ніч.
— Гаразд, — пробурмотіла вона, перекладаючи диктофон у внутрішню кишеню сумки. — Просто про всяк випадок.
Мати вже сиділа на кухні, коли Світлана вийшла з кімнати.
— Ну що, на роботу зібралася? — Єлизавета Леонідівна оцінювально подивилася на доньку. — Дивись, не зганьбися в перший же день.
— Постараюся, — сухо відповіла Світлана, наливаючи собі каву в термокружку.
Вона приїхала до офісу за п’ятнадцять хвилин до початку робочого дня. Ірина зустріла її біля ресепшену з текою документів.
— Доброго ранку, Світлано. Рада вас бачити. Ходімо, я покажу ваше робоче місце…
Коментування закрито.